Невже проект, коли він реалізується, не стає чимось зовсім іншим? Так, втілюючись, проект зникає. Недарма говорять, що проект «втілюється в життя», тобто оживає і стає домом. Архітектор проектує, будівельник будує, ми ж, коли обговорюємо проект, говоримо. Ми мовимо, отже користуємось мовою. Якщо проекту більше нема, якщо замість нього – живий дім, то мовлення про нього теж має стати іншим, змінитися. Мовлення також має ожити. Коли ми говорили про проект, то вживали такі слова, як «еніологія» й «екологічний». Тепер, дивлячись на дім, перші слова, які виникають, цілком інші. Це такі слова, як «очерет», «сосна», «дерево». «яблуневий сад», «двір», «тінь». Між словами проекту і словами дому існує величезна різниця, отже, аби продовжити нашу розмову, маємо шукати якихось інакших способів мовлення, ніж мали дотепер. А що ж таке дім? Чи, радше, яким чином і де існує дім? Де він стоїть, де знаходиться? Ці перші питання, що постають у зв’язку із домом, до якого нас запрошують у гості, вказують на те, що дім пов’язаний із місцем. Як тоді пов’язані місце і мова, яку маємо віднайти, аби говорити про дім?
Виявляється, у напрямі: «означити» значить «спровадити до місця». Дивлячись на фотографію, ми не можемо ані сказати одразу де знаходиться дім, ані дізнатись про його місце, але разом із тим ми одразу вхоплюємо їх обох: і дім, і місце.

Дім теплом своїм долонить

Вслуховуючись у цей рядок з вірша Ґеорґа Тракля «Зимовий вечір», можна відчути, що цей поетичний «дім» чи ненайближчий до того дому, що ми його бачимо на картинці. Це віршоване слово притягує наш дім, а дім тягнеться до слова. До дому неначе вимальовується стежка. Ми стоїмо на її початку. Філософ намагається означити те місце, яке збирає поет. Для цього він звертається до двомови – двомови мислення з поезією. Він робить це задля того, аби ті, хто слухає, знову вчилися мешкати в домі мові, аби вони засумнівалися й замислилися. То ж спробуємо бути в діалозі з книгою4, спробуємо, за Мартіном Гайдеґґером (що прямує слідом за Траклем) пережити вірш і віднайти стежку до нашого дому.

Світ
Поетична мова відрізняється від буденної. Вона знає інший сенс зв’язків між словом і річчю і між самими словами. Слова не просто перераховуються: порушуючи усталені лінійні зв’язки, слова наче притягуються одне до одного, утворюючи інший світ. Слова ретельно відбираються і збираються на вістрі списа. На самому його кінчику мерехтить відблиск нового поетичного світу. Ось як починають збиратись речі в Траклевому вірші:

Коли сніг впаде на тишу
Довго дзвін вечірній дзвонить

Зупинемось на цих двох рядках. У них не просто щось є, у них щось відбувається. Падіння снігу й коливання дзвону разом складають вулицю. У вечірній імлі засніженої вулиці хтось іде. Він чує дзвін.
Далі вірш говорить:

Стіл накритий в багатьох
Дім теплом своїм долонить

Раптом ми опиняємось всередині дому, ця середина пов’язана зі столом, за яким зібрались люди. Як ці два рядки стосуються попередніх? Те, що всередині, отримує зв’язок із тим, що назовні. Вулиця співвідноситься із домом, з його теплом, зі столом і людьми. Це співвіднесення відбувається через довгий дзвін, що починає розливатись у другому рядку, охоплює всю строфу до кінця, разом з останнім словом. Дзвін змушує статичні слова коливатись: дім не стоїть, не знаходиться, але долонить. Зв’язок або світ, що витворюється у першій строфі вірша, поєднує небо і землю. Дзвін підносить умирущих, що сидять за столом, до божественного.

Подорожній
Наступна строфа вірша звучить так:

Хтось здорожений сягає
Темними стежками брами
Древо милості убране
В злото соків із землі

В перших двох рядках хтось з’являється. Називання його «здороженим» дозволяє думати, що це подорожній. Цей мандрівник подорожує не просто так – його «здорожена» постать потребує зупинки й особливого роз’яснення.

Душа – це щось чужинне на землі

Так написав Тракль в одному зі своїх віршів. Гайдеґґер вихоплює цю цитату і перетворює її на червону нитку, що проходить крізь увесь його роздум.
Насправді, душа землі не належить, вона для неї щось чуже. Душа – це завжди душа чужинця, що мандрує землею в пошуках самої себе. Тому в житті кожної душі настають миті, коли вона змушена полишити дім, вулицю і місто і податися поза них. Чужинець опиняється на лісовій стежці, він заглиблюється в хащі і потрапляє на галявину з чорним озером. Він сідає у човен і бачить в озері відображення золотих зорь на небі. Човен розгойдується і хитається, набираючи темної води із зорями, він поступово тоне, але все це відбувається у думках чужинця, а не з ним самим. Чужинець не тоне разом із човном, але продовжує прямувати стежкою. Він поступово заглиблюється у синь лісу:

Хай синій звір згадає власну стеж,
Суголосся своїх духовних літ!

Цей шлях чужинця, його прямування на захід, до сині, можна назвати відходом. Це шлях, на якому відбувається спомин, роздумування про забуте. Відхід наближає до тіней забутих предків, але, водночас, і до власного початку – тихих дитячих літ. Із чужинцем щось відбувається, він перетворюється на хлоп’я, що вміщує сумирну двоїстість статей, єдність юнака і юнки. Усамітнення в духовній ночі означає наближення до в’єднаності речей у світ, проникнення до первинної розмежованості протилежностей.

Відповідання
Як можна пережити ще раз власне дитинство - те, що відійшло назавжди? Як можна наблизитись до єдності речей зі світом? Це можливо тільки через вхоплення межі. Чужинець повертається до дому, він розчиняє двері й опиняється перед порогом:

Подорожній входить тихо
Біль з порогу зробив камінь

Головним словом тут є «біль». Саме біль позначає поріг, тобто межу. Поріг – це місце, де закінчується ґанок і починається дім, - від одного світу до іншого ведуть прочинені двері. Поріг, що перетворився на біль, не тільки роз’єднує, але й поєднує. Рядок кличе розділення межі, збиральну середину, у проникненності якої пронизують одне одного форма речей і зичливість світу. Одночасно із болем в глибині кімнати щось просвічує:

Й заяскріли чистим світлом
На столі хліб і вино

Чужинець не перетинає поріг, але звертає праворуч і заходить до саду. Він іде стежкою, відчуває ногами траву, він торкається долонями дерев і ловить очима сріблясті сонячні промені. Він й досі сповнений болем, він зустрічає камінь:

Так болісно добрим і справжнім є те, що живе;
І тихо торкається старий камінь тебе:

Але камінь теж виявляється живим, він шепоче:

Воістину! Я буду завжди коло вас

Слідом за чужинцем з тераси виходить друг. Він іде за ним стежкою, вслуховуючись у лунання кроків того, хто попереду. Він намагається слухати, дослуховується до кожного звуку. Поступово, крізь шелестіння листя і спів птахів, до нього починає мовити вірш:

Коли сніг впаде на тишу
Довго дзвін вечірній дзвонить
Стіл накритий в багатьох
Дім теплом своїм долонить

Хтось здорожений сягає
Темними стежками брами
Древо милості убране
В злото соків із землі

Подорожній входить тихо
Біль з порогу зробив камінь
Й заяскріли чистим світлом
На столі хліб і вино

Автор: Ксенія Дмитренко
Фото: Юрій Ринтовт
Джерело журнал "АСС"