Перетин паралельних

Для обох авторів архітектура та урбанізм є лише вихідними точками для рефлексії з приводу культурних явищ, що потрапили до їхньої дослідницької уваги. На цьому подібності між цими двома книжками закінчуються. Попри єдині час і місце появи, важко знайти два більш віддалених тексти з одного предмету, ніж «Архітектурно-культурологічні нариси» Андрія Пучкова та «Записано в камені» Світлани Шліпченко.

Вони розрізняються не лише мовою, дослідницькою оптикою, теоретичним інструментарієм і практичними аналізами. Вони, здається, написані дослідниками, що існують у паралельних світах, не маючи між собою нічого спільного, - у той час як обидва автори живуть в одному місті та, принаймні формально, належать до одного професійного цеху.

Андрій Пучков – архітектурознавець, завідувач лабораторією мистецтва новітніх технологій Інституту проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України, дійсний член Української академії архітектури, автор понад десяти книг, серед яких – «Просторові околиці теорії архітектури», «Архітектоніка книги, або Метемпсихоз бібліофіла», «Міста: Від біблійних часів до середньовіччя» та інші. Світлана Шліпченко – культуролог, старший науковий працівник Інституту філософії НАНУ, автор книги «Архітектурні принципи постмодерну», викладач курсу «Архітектура та філософія» на маґістерській програмі НаУКМА.

Неозброєного погляду на її нову книгу достатньо, щоб зрозуміти, що ця дослідниця цілком і повністю занурена в вестернізований науковий дискурс. Смисловий ланцюжок, навколо якого побудовано дослідження Шліпченко, – «простір – пам’ять – тіло – ідентичність» - являє собою поєднання чи не найбільш заохочуваних західними науковими інституціями тематичних підходів до гуманітаристики.

Дослідження, базоване на капітальній роботі в американських та європейських бібліотеках, має два надзавдання. По-перше, запровадити у вітчизняний науковий обіг практично невідомий тут масив західних досліджень з архітектури та урбанізму, по-друге, застосувати набутий інструментарій для інтерпретації локальних урбаністичних феноменів та збагачення нашої «урбаністичної традиції», котра, згідно з незаперечним зауваженням авторки, є «перервною та фрагментованою».

У посиланнях Шліпченко можна знайти такі екзотичні для «наших теренів» фігури, як Віктор Барджин та Мартін Джей, Іріт Роґофф та Ден Ґрем, Анрі Лефевр та Ніколь Лоро, а в епіграфах до окремих глав сусідять Жуль Верн та Джордж Орвелл, Луїс Бунюель та Стюарт Холл, Жак Лакан та Італо Кальвіно. Тим часом книга Андрія Пучкова є виразним взірцем того, що називають «вітчизняною традицією гуманітарних досліджень» – маючи на увазі під «вітчизняною», зрозуміло, російську чи російськомовну гуманітарну думку.

Про що б не писав Пучков – річку Дніпро, Троянського коня, історію унітазів, гладіаторські ігри, творчість Палладіо, скляний палац Пекстона чи київський модерн – всюди чітко проглядає класичний російський академічний стиль, начебто законсервований ще за часів Срібного віку й неторкнутий жодними процесами модернізації.

Неважко помітити, що у плані методології Пучков є суворим антиподом Шліпченко: замість лавини «новомодних» теорій та підходів – аскетичні посилання на витриманих століттями авторитетів, замість колажування цитат – вивірений есеїстичний стиль. Та не лише форми, але й змісти двох книжок є, сказати б, діаметрально протилежними.

Світлана Шліпченко у своєму дослідженні поставила питання, надзвичайно доречне для нашої ситуації цілковитої невідрефлексованості урбаністичних процесів: яким чином простір, у якому ми живемо, зокрема, простір міста – кшталтує нашу ідентичність шляхом конструювання пам’яті – колективної чи індивідуальної – та трансформації нашої тілесності.

За такої постановки питання принциповим елементом дослідження є влучний перехід від теоретичних побудов до практичного аналізу, адже про такі матерії, як пам’ять, тіло та ідентичність важко сказати щось нове за допомогою суто умоглядних спостережень. На жаль, багатообіцяюча композиція книги – від огляду теорій архітектурної та урбаністичної «суб’єктивації» через аналіз використання минулого для творення колективної пам’яті до критики утопічних проектів урбанізму та розгляду постутопічної ситуації сучасної архітектури – залишає читача без головного: практичного застосування численних викладених у книзі концепцій.

Цілковите занурення авторки у безмежний теоретичний масив укупі з недбалим редагуванням тексту практично унеможливлюють задачу виявити в книзі хоча б сліди авторської концепції. Комбінування цитат і теоретичних спекуляцій триває протягом усієї книги, з певним варіюванням відповідно до заданої теми. У результаті бодай приблизну відповідь на питання книги: – яким чином архітектура формує наше сприйняття світу, зашифровуючи у своїх формах культурне несвідоме певної доби, – доводиться шукати в численних непереконливо перекладених цитатах зарубіжних авторів.

Водночас «Архітектурно-культурологічні нариси» Пучкова також аж ніяк не вирізняються концептуальною стрункістю. Натомість, композиційною засадою цієї книги є принципова гетерогенність тематики текстів, об’єднаних під однією обкладинкою. Кожен із семи нарисів Пучкова підходить до перетину архітектурного та культурологічного полів з відмінного ракурсу.

Автор міксує географію та літературознавство («Риба Дніпро. Епопея»); античну філологію та теорію урбанізму («Смерекові обладунки троянського коня», «З візантійського альбому: спортивно-видовищне оформлення держави»), мікроісторію та теорію архітектури («Таємне життя одного приладу: предмет і процес», «Великий палац англійського скла»).

При цьому видимого концептуального зв’язку між есеями, прочитаними послідовно чи в довільному порядку, встановити не вдається. Для того, щоб вловити, чому прочитання літературних образів Дніпра сусідить із історією падіння Трої, а переказ історії туалетів – з генеалогією спортивного видовища, читач мусить шукати відповіді саме у лакунах між текстами, своєрідних смислових цезурах, розставлених автором – причому нема гарантії, що ці порожнини містять щось, окрім довільної гри смислів.

Нечисленні відсилання до сучасності також не полегшують цього завдання: приміром, говорячи про розпалювану імператорами міжрелігійну та міжплеменну ворожнечу в Давньому Римі, автор згадує наше недавнє минуле («Як і згодом (ми пам’ятаємо «помаранчеву революцію»), ці рухи, що мали спортивну основу, були чи то стихійними, чи то навмисно організованими»), що аж ніяк не робить його інтенцію зрозумілішою. Виняток – есей про київський модерн (термін, між іншим, затаврований у книзі Шліпченко як невідповідний до термінології «решти світу»), що містить вдалі імпліцитні тлумачення сучасних процесів архітектурного оновлення Києва.

Якими б далекими не були паралельні лінії, прокреслені цими двома дослідженнями, вони таки мають точку перетину. Ось вона (версія Світлани Шліпченко): «Архітектура і урбанізм – це взагалі дуже тоталітарні (сказати б – тоталізуючі) дискурси». Чим не контрапункт до принципової тези Андрія Пучкова з його тексту-маніфесту «Три парадокси тоталітарних середовищ»: будь-яка архітектура – тоталітарна?


Автор: Олексій РАДИНСЬКИЙ
Джерело: журнал "АСС"