Видибай, Володимире! Частина 1

Нинішня криза, без сумніву, стала періодом відпочинку для тих, хто не міг не страждати, спостерігаючи за тим, як українські міста втрачають своє історичне обличчя. У забудовників закінчилися гроші, а отже плани щодо зведення нових будинків їм довелося поки покласти до шухляди. В першу чергу, звісно, зітхнув із полегшенням старий Київ – саме його пагорби були останнім часом полігоном для випробування на міцність і їх самих, і людського терпіння.

Але закони економіки говорять нам, що за кожним інвестиційним затишшям неодмінно приходить період нового пожвавлення. Це означає, що у захисників історичного центру української столиці головні битви ще попереду. той досвід, який здобули громадські організації у боротьбі із забудовниками, показав, що у цій війні можна боротися і навіть перемагати.

А ще стало зрозуміло, що в такій справі дуже важливою є організованість та масовість протестів. отож нинішній перепочинок міг би бути використаний для осмислення цього досвіду та залучення свіжих сил до лав захисників старого Києва. Видається, що доволі потужним союзником тут могло би стати християнство, для пастви якого, начебто, доля історичних місць Києва не є байдужою. Але поки схоже на те, що без серйозної праці залучити на свій бік цю силу буде непросто.

Усе, що існує – розумне?
Минулої весни українські ЗМІ в один голос повідомляли про те, що пам’ятник князеві Володимиру разом зі схилом гірки, на якій він розташований, почав значно активніше, в порівнянні з минулими роками, рухатися донизу. Кияни та «гості столиці» мали і досі мають нагоду пересвідчитись у цьому, споглядаючи навколо князя тріщини в асфальті сантиметрів на 5-10, які комунальні служби нашвидкоруч залатували. І хоч деякі експерти попереджали, що Володимирська гірка може «попливти» у дніпро вже цього року, поки пронесло.

Про катастрофічне становище київських схилів регулярно повідомляється у пресі та на телебаченні. Проти незаконної й варварської забудови пагорбів, що не враховує не лише естетичні моменти, а нехтує навіть елементарною логікою виживання, виступають окремі громадські організації та діячі. Тим дивнішою виглядає позиція християнських громад не лише Києва – усієї україни, для яких київські гори за логікою речей – велика святиня.

Адже саме про них, якщо відкинути сумніви деяких дослідників (а варто зазначити – вони часто виглядають доволі обґрунтованими) і пристати на церковну точку зору, апостол андрій Первозванний сказав наступне: «видите ли горы сия? Яко на сих горах возсияет благодать Божия, имать град великий быти и церкви многи Бог въздвигнути имать».

Та сама логіка речей підказує, що турбота про гори сія, мала би бути присутня в серцях християн, незалежно від їхньої конфесійної приналежності, оскільки свої перші кроки християнська релігія здійснювала тут до всіляких розколів, а тим більше це стосується апостола Андрія. Отже мова йде про спільну для всіх християн історію та традицію.

Та щось не чути гучних заяв із боку християнських церков щодо необхідності збереження ландшафту старого міста, не видно хресних ходів проти забудови пагорбів. Разом із тим маніфестанти проти нато та ідентифікаційних номерів, що вирушають традиційно з-під стін Києво-Печерської лаври, просто не можуть не помічати того горезвісного «монстра на грушевського», повз якого вони кожного разу проходять.

Більш того, вони би мали принаймні турбуватися із того приводу, що з регулярною частотою зачиняються для відвідувачів окремі галереї печер тієї самої лаври, з тієї причини, що через зсуви ґрунтів виникає потреба ремонту. І хоч це було би логічно, ми не спостерігаємо активного спротиву тих, кого це питання мало би хвилювати найбільше.

Немає сумнівів, що ті самі гори, на яких за пророцтвом і має «сяяти» благодать Божа, головним чином, повинні бути небайдужі православній церкві. Адже важко віднайти на тілі старого Києва місце, не освячене цією традицією. І якщо вже ми детально поглянемо на православ’я, то з необхідністю побачимо, наскільки уважно воно ставиться до матеріальних слідів святості.

Вірячи в те, що Божество здатне поєднуватися зі створеним ним світом, адже саме в цьому полягає велика таїна боговтілення – християнство набуває принципової поваги до матеріального. оскільки людське матеріальне тіло стало у христі тілом також і Божим, то вже не можна зневажити, подібно до давніх платоніків, світ речей, називаючи його царством тіней.

Саме на такій логіці ґрунтується традиція вшанування ікон – матерія здатна приймати в себе дух. Вона здатна зберігати для нас і повертати нам божественне, – вірять православні. Але в той же час ікона, яка із часом попсувалася настільки, що зображення на ній вже важко розпізнати, перестає бути іконою, і її належить розглядати як шматок деревини.

І ось виникає питання: чому православні так спокійно спостерігають, як на «шматок деревини» перетворюють ту ікону, яку становлять собою поки що київські пагорби? Адже доки в них можна розпізнати присутність тих святих, що торкнулися їх, наче іконописець своїм пензлем, – доти вони здатні бути святинею для людей.
 

Автор: Євген Коген
Джерело: журнал "АСС"