Арсенал для «мистецького мiста»: спроба креативного перезавантаження iдолiв культури. Частина 3

Фактично, від початку активізації проекту «МА» у 2005 році змагалися дві силові лінії. Консервативно-державницькі сили діяли в напрямку витворення культурної ідентичності, заснованої на ідеологічному уявленні про вкраїнську націю. Друга лінія, із космополітичним присмаком нiби орієнтувалася на креативні індустрії.

У спробах сформувати засади розвитку, витворити бодай якусь цілісну ідентичність обидві лінії зазнали цілковитої поразки. Найбільше, на що спромоглися державці, – це типово пострадянський синдром відтворення привидів колоніального минулого - «українського Лувра» або, ще принадніше, «українського Ермітажу».

Креативних амбіцій, в свою чергу, не вистачило на те, щоб сформувати візію креативного розвитку, бо б’ють вони, на жаль, явно не із соціальностурбованого джерела. Ми начебто знов наштовхуємось на неподоланну недолугість нашого перехідного становища: щоб створити інституцію на зразок «музею музеїв», Україні не вистачає сильної руки когось на зразок Людовіка XIV або Петра I; щоб повноцінно розвивати креативні індустрії – громадянського суспільства.  

Спочатку обидві лінії досить щільно взаємодіяли, намагалися знайти мiсця перетину, однак, зрештою, коли конфлікт сягнув пікової точки, їм довелося домовитися про остаточне розмежування, що й позначилось у згаданому просторовому розподілі. Але головна біла пляма проекту «МА» - це його абсолютна «космічність», існування поза містом як просторовим і соціальним явищем.

Саме міський вимір, як виглядає, до останнього моменту був цілковито виключений з цієї історії. Інституції міської влади, які могли б підтримати й провести ідею просторової цілісності й стратегії креативного розвитку, фактично, відстоювали вузькокорпоративні інтереси, тишком-нишком підпорядковуючись наказам держави. Мистецькі, архітектурні й інші культурні та громадські організації, що були причетнi до окремих аспектів питання, теж не спромоглися, ба, навіть не були зацікавлені у виробленні альтернативної програми та її обстоювання всупереч можновладцям.

Чому так сталося? Чому навіть інтелектуали не змогли об’єднатися й запустити в обіг інші версії стратегічного й просторового розвитку «МА»? Йдеться не про відсутність бачення як такого, а про відсутність «консолідованого» бачення. Якщо «МА» справді є обіцянкою чогось іншого, то це інше можна тлумачити як подолання того постколоніального становища, в якому ми опинились.

З’ява «Арсеналу» в Києві була одним із наслідків політики спорудження системи фортець на кордонах Російської імперії, інакше кажучи, - прямим актом колонізації. Споруда гігантських масштабів призвела до масового переселення місцевих мешканців і появи нового Печерська в соціальному й символічно-просторовому сенсі.

Маємо перед собою одну із колонізаційних дій, що визначили Київ на століття вперед, не менш потужно, нiж, скажімо, регулярне розпланування Подолу, проведене на початку XIX століття імперською владою. Безперечно, нове життя «Арсеналу» в наш час має відзначатися певним критичним ставленням до його імперського минулого. Натомість подибуємо відтворення колоніальних моделей, джерело яких ховається в притаманній імперіалізмові «структурі почування», не тільки нас до інших, а й нас одне до одного.

Насаджувані століттями імперські розрізнення із зовнішнього змістилися всередину, продовжуючи визначати логіку колишніх колоній. Автори сучасних критичних теорій стурбовані тим, щоб сформувати підґрунтя для альтернативної моделі міжкультурних взаємодій, поза домінуючим поділом на підкореного й підкорюваного й полiтикою взаємних обвинувачень.

Багатьма дослідниками констатується застарілість описових моделей культури, заснованих на таких модерністичних термінах як нація, ідентичність, традиція. Їм намагаються протиставити нове розуміння сучасного світу, виражене через поняття «культурного супермаркету», cultural congestion, трансідентичності.

Ситуація нового Вавилону характеризується не діалектичними суперечностями, що завше передбачають можливість зняття, а радше нерозв’язуваною, іноді просто-таки абсурдною, невиражальною через мову апорійністю. Дія, що розігрується на театральній сцені сучасної культури, - принципово конфліктній, не може мати якогось одного звершення. Спинити цю гру сил неможливо, - це театр без режисера, - треба прийняти її як вона є й самому включитись у дію.

Принциповим у настановах сучасних дослідників є наголос на необхідності відмови від поняття «Іншого», зосередженого на розрізненні, й зміни його на «ми», причетного до стирання жорстких меж, можливостей перетинів різних культур, переходів між ними. Це «ми» можна тлумачити у двох вимірах – світу й міста.

Відновлення космополітичного світогляду отримує сенс лише за умови віднаходження свого практичного відповідника на рівні міської спільноти, яка, так само, як і світ, засновується на вмінні спів-існувати, поділяти один-і-той-самий-простір-в-один-і-той-самий-час, витворювати якість проміжні, серединні форми самості.

Для архітектора з Японії Арати Ісозакі, чий проект переміг у конкурсі на «МА», наголос на культурних розрізненнях й межах не має жодного сенсу16. Сучасний архітектор, під орудою якого знаходяться всі останні технологічні здобутки для перетворення й переплавлення історичного спадку – від Парфенона до Центра Помпіду, - чудово усвідомлює, що дотримання тієї чи іншої культурної ідентичності сьогодні передбачає не менше жонглювання візуальними образами, ніж її порушення.

Метафорою сучасного світу для Ісозакі є Токіо, - архіпелаг надурбанізованих острівців, кожен з яких являє собою складне, багатоманітне нашарування субкультур. Про острівці неможливо сказати щось цілком певне, - це не сутностi, а процеси, швидкоплинні й непередбачувані. Урбаністика прощається з вічним і стає фізіогномікою, наукою про приховані, невловимі сили просторових перетворень.

Разом із тим, спостерігаючи це нове обличчя світу, неможливо не відчувати незадоволення: світ досі потребує допомоги, а історія - рушійних iдей. Як «Я» не має сенсу без «ми», так світ неможливий без міста. Подібні думки змушують знову відчинити двері «МА».


Автор: Ксенія Дмитренко
Джерело: журнал "АСС"