Історична мить контрактової. Частина 3

Натяк на переозначення простору, кинутий із глибин життєсвіту, на рівні теорії був наприкінці 1960-х зафіксований Мішелем Фуко в його концепті «гетеротопії». Вперше Фуко вжив цей термін в «Словах і речах», але в 1967 році, під час читання лекції у паризькому Колі архітектурних штудій, термін був застосований до реального простору.

Втім, почасти через відсутність подальших розробок у самого Фуко, а почасти – через те, що текст промови був оприлюднений лише по смерті автора у 1984 році, гетеротопологія як окрема дескриптивна наука про простір тільки-но почала своє формування. Причому поки що важко оцінити, наскільки успішними були спроби адептів просунутися в цьому напрямку далі за самого Фуко, чий текст, безперечно, залишається основним джерелом натхнення для тих, хто хоче більше дізнатись про гетеротопію.

Витлумачуючи гетеротопію як концепт, що пропонує певне розуміння специфіки простору за сучасної доби, слід мати на увазі наступне. Фуко вдався до гетеротопії, насамперед, аби протиставити її класичному поняттю утопії як не-місця. Одна з основних характеристик гетеротопії позначається як emplacement – розстановка або умісцевлення безпосередньо поруч з іншими, змістовно визначеними елементами за рахунок розрізнення, що натякає на відмову від раціоналістичного бачення простору лише як формальної, порожньої екстенційності, яка простягається в нескінченність.

Отже, на відміну від утопії, гетеротопія являє собою цілком конкретне, зовнішнє, а не внутрішнє місце, обмежене певними часом та простором, що, втім при цьому, сильно вирізняється від усіх решти. Містячи в своєму складі корінь «гетеро-», це слово вказує, передусім, на щось протилежне до уніфікувального «гомо-», на «інше». За рахунок чого гетеротопія отримує власну іншість?

Подібні топоси вирізняються від своїх безпосередніх сусідів тим, що вони підважують усталений лад. Втім, важливо усвідомлювати, що про жодне абсолютне протиставлення домінувальній нормі, жоден антиномічний дуалізм тут не йдеться. Якщо взяти до уваги застосування аналогічного терміну в медицині, то можна говорити про те, що гетеротопія позначає аномальне зміщення (диспозицію) та зміну складу тих чи інших тканин, яка лише наближає їх до патологічного стану, при цьому не призводячи до виведення з ладу організму в цілому. 

Який потенціал гетеротопії, наскільки вона відповідає на заклики сьогодення? Це питання складне, й багато хто вже встиг його в різний спосіб порушити. Прикметною тут видається полемічна реакція Девіда Гарві, особливо з огляду на те, що його власне осмислення сучасного простору надзвичайно близьке до Фуко.

В теорії нерівномірного розвитку цього відомого неомарксиста, з її наголосом на складності, різномасштабності просторових структур та їх вкрай нерівного наповнення, зумовленого неоліберальним розвитком, і, як наслідок, - необхідності застосування відмінних політичних та управлінських стратегій на кожному з цих рівнів, можна завбачити ту саму вимогу врахування гетерогенності, матеріальності й змістовності сучасного простору, що її висуває Фуко.

На рівні цих узагальнень Гарві погоджується зі своїм опонентом, але при подальшому розгортанні поняття гетеротопії виявляється недостатнім. «Концепція «гетеротопії» отримує перевагу, забезпечуючи глибше гетерогенне осягнення простору, однак вона не містить в собі натяку на те, яким би міг бути утопізм, конкретизований в просторі й часі».

Роз’яснюючи свою думку, Гарві вказує на два моменти. По-перше, - на нестачу в теорії Фуко дієвця. Гетеротопія описує вже існуючі явища, але не містить відповіді на те, яким чином стає можливим перетворення дійсності. По-друге, - на відсутність чітких категоріальних розрізнень. Адже постулюючи шість принципів гетеротопії й подаючи по декілька прикладів до кожного з них, теорія Фуко охоплює прямо протилежні явища (наприклад, такі як цвинтар і дім розпусти, корабель і джаз-клуб, музей або бібліотеку й заміське котеджне містечко для відпочинку), що природно викликає незгоду, особливо, з точки зору політ-економічно налаштованого спостерігача.

На відміну від Фуко, Гарві в його теорії «діалектичного утопізму», цікавить не стільки «що?», скільки «як?». В узагальненому вигляді його головне питання може бути порушене в такий спосіб: як можуть стати можливими дієві альтернативи існуючому режимові, за умови, що загальний план соціальних перетворень та масова інтеграція довкола єдиного соціального руху, який міг би боротись за втілення цього плану, фактично відсутні?

За великим рахунком, теорія Гарві являє собою реалістичну спробу віднайти ресурси для змін в самій існуючій дійсності, після того, як стало очевидним, що краху зазнав не тільки комуністичний, а й неоліберальний утопічний проекти. Точкою відліку тут стає індивід або людська особа, якій знову пропонується критично переоцінити власну природу.

Йдеться про те, що кожен із нас, як біологічна й соціальна істота, володіє певним потенційним набором здатностей до дії, осягнення яких може сприяти розвиткові конструктивної діяльності, відповідно до власного місця перебування у світі. Тож праця Гарві слугує своєрідним нагадуванням про те, що існування людини, розглянуте з точки зору еволюційної теорії, тримається на шістьох базових здібностях: конкуренції й боротьбі за виживання; адаптації й диверсифікації з подальшим утворенням довкільних ніш; співпраці, кооперації та взаємодопомозі; трансформації природного середовища; створенні просторових та часових порядків.

Це теорія, спрямована передусім на те, аби активізувати самоусвідомлення суб’єкта, спровокувати його до конкретної дії задля продуктивного перетворення власного підручного. Покладаючи в основу конкретного індивіда, Гарві далекий від того, щоб впасти у крайнощі атомізму. Насправді, головним об’єктом його зацікавлення продовжує залишатись ціле, яке, втім, зазнає специфічного переосмислення.

Отже, приймаючи плюралізм та відмінність за аксіому сучасності, цей неомарксист, втім, продовжує залишатись на позиціях універсалізму, відмовляючись від догматичного марксистського витлумачення останнього як можливості одночасного, всеохопного й остаточного перетворення, що знаходить свою репрезентацію в явищі світової пролетарської революції.

Відмежовуючись від розповсюджених сьогодні крайнощів партикуляризму й універсалізму, Гарві натякає на можливість цілого розмаїття позицій у проміжку між ними: «Між абсолютистським релятивізмом, який обстоює ту точку зору, що ніщо з того, що відбувається у Джакарті та В’єтнамі або, навіть, у Бульдері або передмісті Балтимора, не є предметом, вартим мого власного морального чи політичного розмірковування, та між абсолютизмом, що вбачає в універсалізації лише явище тотальної уніформізації й зрівняння  в правах та обов’язках, лежить цілий прошарок можливостей для досягнення домовленості».

Одним із наслідків, що звідси випливають, постає переосмислення й операціоналізація універсальних прав людини в рамках теорії нерівномірного географічного розвитку. Так, Гарві пропонує цілу низку витлумачень абстрактних положень з Декларації прав людини ООН від 1948 року, з урахуванням конкретних політичних та соціально-економічних обставин.  Отже, основні умови можливості діалектичної утопії можна визначити як:
 
 - наявність активних суб’єктів, що усвідомлюють свої здатності, володіють ними на належному рівні та готові взяти на себе відповідальність за їх наслідки;
 - покладення в основу дій конкретизованого, релевантного наявній ситуації витлумачення ідеї універсальних прав;
 - розробка альтернативних сценаріїв суспільно-просторового розвитку та їх подальше здійснення.  


Автор: Ксенія Дмитренко
Джерело: журнал АСС