Історична мить контрактової. Частина 2

Спроба переозначення тілом
Кожному учаснику громадського руху відомо: коли безсилий зостаєшся наодинці й відчуваєш страшенну втому, але, разом із тим, цілковиту неможливість вийти з гри, незважаючи на повну неспроможність боротися далі, залишається тільки одне, -  спробувати віднайти точки зламу в самому панівному порядку.

Якщо ми зробили все, що змогли, але все ще вкрай незадоволені результативністю власних дій, - наші сподівання може виправдати тільки одне – виявлення незароблюваної нічим тріщини, невиправної помилки, деякої фатальної вади в самій системі. І варто лише дійти такої думки – як відповідь чи не одразу вихоплюється сама собою, адже щось вже давно озивається, постійно гукає до нас із самого осердя життєсвіту. Насправді, якщо прислухатись, то можна почути суцільний хор голосів, тривожне лунання яких зростає чим далі - тим більше.  
   
При цьому не слід затуляти вуха; навпаки, слід ще більше прислухатись і домагатись щонайвиразнішого оприлюднення почутого для самого себе та інших. За наших часів життєсвіт досяг такого ступеня радикалізації, що вимагає життєпису, адже саме в ньому чи не найвиразніше постає зацькована й забита симуляціями й лицемірством правда суспільного існування.

Сьогодні недарма подибуємо щільне переплетення соціології з літературою: саме звичайне, повсякденне життя настільки вийшло поза будь-які усталені норми, що кордонів між ним та фантазією, здається, вже не залишилось. Доречним тут буде пригадати одну з головних методологічних настанов марксизму, налаштованого на радикальний емпіріокритицизм: замість того, щоб протирати сідниці в книгозбірнях, гайда до Манчестеру, писати нескінченні звіти про життя робітників, аби, врешті-решт, дістатися до самої дійсності, оприявнити її, як вона є.

Подібно до промислових центрів XIX сторіччя, фавелізований мегаполіс сучасності несамовито прагне фабулізації. При цьому, однак, не слід забувати ще одного вкрай важливого принципу: показати саму дійсність як вона є - означає відкрити її для історії, проявити її конструкт, її штучні, соціальні передумови, які, як і все суспільне, не є чимось невідворотнім, встановленим наперед, але підлягають змінам та виправленню.

Пролити подібне світло на Контрактову означає не більше-не менше, як звернутись до особистого, безпосереднього досвіду перебування в міському просторі, намагаючись власним розумом (чи ж радше, глибоко промисленою тілесністю – прим. авт.) дійти до поки що теоретично ніяк не зафіксованих, але, з іншого боку, - цілком очевидних і незаперечних – точок переламу та біфуркації.

Отже, куди тягнеться, в який бік заломлюється й перехиляється Контрактова, - ця вересклива суміш зі здійнятими до виднокола трамвайними коліями, розбитими на друзки пляшками, метушливими, мов базарні тітки, маршрутками? Ця неосяжна жодним розумом просторова круговерть, де з повітряної кулі пластикового намету раптово вистромляється золотий хрест?

Контрактову можна зрозуміти краще, якщо брати до уваги не лише її будівлі, але намагатись осягнути соціальну природу простору, що конституюється, насамперед, новим типом мобільності. Ця площа отримує новий сенс, якщо розглянути її в сукупності усіх взаємозв’язків, які простягаються далеко за центр міста і навіть поза його межі.

Переважна більшість мешканців Контрактової сьогодні – це ком’ютери, які щодня дістаються вранці сюди, аби вже ввечері роз’їхатись назад, по домівках. Побачена знизу, із самого підземелля, Контрактова постає перед нами в іншому вигляді. Її наземне обличчя раптово подвоюється, утворюючи другий, цілковито відмінний, підземний бік.

Дедалі очевиднішим стає розподіл площі на два світи. Перший з них – це світ безпеки та світла, благополуччя й порядку, представлений новими елітними кав’ярнями, офісними й торгівельними центрами, приватними автомобілями. Другий – це світ задушливої буцегарні метро, тілесної каторги маршруток, вічно поламаних трамваїв й тісних пластикових шпаківень, де багато людей змушені днями й ночами відбувати своє життя; світ, напруга в якому за останній час різко зросла, і який, як це не дивно, безперервно продовжує розповсюджуватись. Це роздвоєння, щойно починаєш його помічати й осмислювати, підважує усталений кругозір, загрожуючи поставити під питання найелементарніші закони, що ними тримається дійсність.

…взяти хоча б кіоски в підземних переходах, або те «щось», нашвидкоруч змайстроване з пластику, що називається цим пристойним словом. Якою є внутрішня площа цих приміщень? Два квадратні метри? Два з половиною? І це не враховуючи, що десь половина підлоги захаращена підручним крамом.

Один з найбільших парадоксів сучасності: сидячи на дзиґлику, в приміщенні площею 1 кв. м, жінка цілими днями збуває глянцеві журнали з рекламою апартаментів, площа найменшого з яких в шістдесят разів більша. Взагалі, викликає подив, як люди витримують цілими днями в цих нужниках? Як і де справляють вони елементарні потреби? Питання загострюється тим більше, чим більше стає в місті подібних просторів, а їх кількість таки, безперечно, зростає...

…молода мати надсаджується, аби завантажити коляску з дитиною у трамвай. Їй силкується допомогти якась бабуся в товстому кожусі. На дворі зима, вулиці й дороги позаносило снігом, тому на шляху в цих двох жінок самі кучугури, а східці, як і в усіх інших київських трамваях, надзвичайно круті й високі. Ці трамваї – прибульці з минулих часів, їм всім давно перекотило за півсотні років. Їх би давно вже мали списати на металобрухт, але трамваї продовжують мало-помалу кочувати київськими вулицями, хоча обабіч вже будують скляні хмарочоси, а щохвилини кремезного й полущеного з усіх боків червоного повзуна оминає диво сучасної техніки – японський джип.

Майбутнє цього міста озивається всередині кадром зі стімпанкового роману: замість вулиці – вузький каньйон із хмарочосами; через страшенні затори, ті, хто може собі це дозволити, пересувається повітрям; десь дуже-дуже глибоко, на самому дні і досі чухає потороча-трамвай, це останнє видіння приреченого на нескінченне вмирання громадського…

…хто вони, люди в маршрутках, метро? Що змушує їх нескінченно пересуватись туди й назад, щоранку й щовечора, до країв виповнюючи своїми тілами тепер завше замалі місткості міських шляхопроводів? Як змінюється від цього нескінченного перекачування їх звичайна, людська подоба? Моє власне тіло, пробуджене о шостій ранку, ледь опритямлене душем і автоматично завантажене до автівки (там, де я мешкаю, в годину-пік до маршрутки потрапити неможливо, тому місцеві мешканці вже давно призвичаїлись щодня користуватись автостопом), аби потім листівкою ще на сорок хвилин бути вкинутим в метро.

Каторга мого власного, щоденного існування, що вже радше нагадує служіння в армії, в якомусь полку. Мої нужденні перші пари і невигойні нічим, безпосередні, фізичні страждання, від грубої, нав’язливої, неуникненної близькості інших, від щоденної метушні й латентних образ, від постійної небезпеки бути пограбованою, від одчайдушного тупотіння у натовпі перед ескалатором, від голосу диктора, що дедалі більше нагадує вовкодава, який кидається на пасажирів, аби ті ще швидше розбігались по різних кінцях вагонів.

Хіба тут можна продовжувати залишатись німим та байдужим? Хіба ненормальність тут не є очевидною, так само як і вигода для тих, хто залишається поза цим? Хіба можна продовжувати вважати це чимось випадковим, якоюсь невиправною необхідністю, а не добре, навіть надто добре усвідомлюваною й цілеспрямовано впроваджуваною політикою, що останнім часом перетворилась на відверте знущання?...        

Все майбутнє маленької площі в центрі міста стиснуто у спружиненнях великого мегаполісу, в цій напрузі між низом та верхом, периферією й центром, громадським і приватним. Із подібних вільних розмірковувань випливає генеральний шлях до переосмислення Контрактової. Якщо цю площу слід врятувати від жерла реконструкції, якщо її слід вихопити з чіпких владних пазурів, то зробити це можна, передусім, відійшовши від розуміння її як виключно пасивного, конституйованого лише будинками, фізичного простору, що, не здатний чинити жодного спротиву, легко, мов той пластилін, підлягає будь-якій переробці.

В на перший погляд порожній планувальній решітці Контрактової слід вгледіти струм соціального, чия напруга створює складні вузли й вихори, що, зчіпляючись один з одним, з історичною необхідністю протистоятимуть черговому кричуще несправедливому поневоленню міста.  


Автор: Ксенія Дмитренко
Джерело: журнал АСС