АССБуд → Архитектура → Рефлексии → Київська країна снів. Частина 1

Київська країна снів. Частина 1

Київ ніколи не був містом втіленої в життя утопії. «Соціалістичне розселення», прив’язане до промислових зон, – мрія першої п’ятирічки 1928–1932 років – виникало тут у вигляді спорадичних острівців співжиття працівників того чи іншого заводу; а підприємство при цьому часто розвивалося на ґрунті, закладеному ще дореволюційною комерційною топографією. Запоріжжя, Кривий Ріг, Харків – місця по-справжньому масштабних проектів нового життя й нового побуту. Втім, будівничий старшої генерації П. С. Альошин (1881–1961), плануючи 1930 року «селище ХТЗ» або ж «Новий Харків» для тогочасної столиці, сам оселився у якраз тоді завершеному ним Першому будинку радянського лікаря в Києві, де й мешкав до кінця життя. Справа тут, мабуть, не в стилістиці будівель, конструктивістських в обох випадках, а в антиутопічній аурі, притаманній київському часопростору навіть зараз.

Промзони Києва міжвоєнних часів розташовані у старих передмістях, на 1923 рік остаточно включених у міську смугу. Одна з найдавніших таких територій – Шулявка, котра 1905 року дала революційній історії такий собі міні-аналог Паризької комуни – робітничу «Шулявську республіку», а за радянської «диктатури пролетаріату» деякий час називалася «Жовтнівкою». З останніх десятиліть ХІХ ст. тут існує підприємство Гретера і Криваненка, котре спочатку виробляло ліжка, – майбутній надпотужний машинобудівний завод «Більшовик». Його сумна й сумнівна нинішня доля буде, мабуть, зразком перетворення снів і утопічних марень часів пролетарського переустрою життя на сновидіння, так би мовити, доби євроремонту. На Шулявці розташовані КПІ (з кінця ХІХ ст.), зоопарк (з 1913 року), а головне – збудована у 1927–1928 роках фабрика снів колишньої радянської України. Йдеться про зведену за проектом В. М. Рикова кінофабрику ВУФКУ, нинішню студію ім. О. П. Довженка. Столицю розбудовували до 1934 року в Харкові, нову індустрію – довкола Дніпрельстану, а dreamland розмістили в Києві «на Раковці, біля Пушкінського та Зоологічного садів, на території колишніх порохових погребів передмістя Шулявки». Там, де завжди був простір для мрій жителів давнього міста-саду й ніколи не було адекватної цим мріям реальності.

Архітектор Риков (1874– 1942) належав до тієї ж генерації, що й Альошин, і конструктивістом, власне кажучи, не був. Кінофабрику він проектував у дещо ретроспективістських формах: згідно із ненайкращою традицією промислової архітектури межі століть (ХІХ–ХХ), його проект був переобтяжений псевдосередньовічними вежами та напівкласичними аркадами. Останні таки було збудовано, тоді як вежі, на щастя, замінили на нав’язані Рикову конструктивно-функціональні вісім башт, по чотири з кожного торця. У половині з них було розташовано ліфти, в інших – гвинтові сходи. Прозорі авангардні форми не влаштовували однодумця прихильників пролетаризованої класики Фоміна й Жолтовського... Коли будівництво кінофабрики завершилося, Риков писав у «Вечірньому Києві»: «Потрібен такий стиль, який би був суворим, та водночас, і попролетарськи пестливим» (переклад наш – М. С.).

Головний павільйон з прилеглими до нього службами вийшов таки чимось на кшталт роком раніше створеної Жолтовським МОГЕС, тоді ж облаяної всіма напрямами авангарду. Однак відгуки про новозведену кінофабрику були схвальні з огляду на її функціональну досконалість. Процитуємо «Советский экран» 1929 року (переклад наш – М. С.): «15 режисерських груп, що працюють на Київській фабриці, здатні дати за рік не більше 45 фільмів». У статті ще й сказано, що цього замало, Україні треба 150 стрічок, а 45 разом з обміном кожної української картини на дві, зроблені у РСФСР (тобто 90 – так начебто передбачала п’ятирічка), – це все одно менше. І коли ж це Київська кіностудія знімала 45 фільмів на рік? Питання риторичне, хоч у частині «двох за одну» сперечатися з оптимістами періоду «коренізації» не будемо.

З архітектурної ж точки зору, на щастя наше й на нещастя Рикова, маємо вельми функціоналістський адміністративний корпус, автентичний в усьому – від чергування червоної та жовтої цегли, котре, правда, на студії зараз уже підробляється за допомогою фарби, – чергування, наявного хоча б у Будинку лікаря Альошина – до ажурних металевих балкончиків баугаузівського зразка.

Готову плівку можна було обробляти, не виходячи назовні, оскільки всі цехи київської фабрики снів були зв’язані між собою (криті переходи – впізнавана риса усіх комплексних конструктивістських проектів того часу, як промислових, так і житлових). Не завжди таке-от сполучення приміщень, розподілених за функціями, вдавалося втілити: особливо вперто його ігнорували, будуючи житло – запроектовані криті переходи між корпусами просто не зводили. Кінофабрика ж була збудована за найвищим стандартом. Її головний павільйон міг всередині перетворюватися і на вулиці міста, і на річку чи бурхливе море. Нинішній живописно занепалий стан деяких ділянок кіностудії контрастує з культом пам’яті про минулу Довженкову славу.