АССБуд → Архитектура → Рефлексии → Прогулянка конструктивістськими Липками: історичний ландшафт сучасності

Прогулянка конструктивістськими Липками: історичний ландшафт сучасності

Еклектичність є, мабуть, найзвичнішою рисою архітектурного обличчя Києва. Стилістична мішанина тут складалася століттями, планомірні реконструкції ніколи не вдавалися нікому – ні Меленському на початку ХІХ століття, ні численним проектантам середини 1930-х, ані Добровольському зі співавторами у повоєнні десятиліття. Класицизм миколаївський та сталінський, еклектика (як стиль), модерн та хрущовсько-брежнєвський функціоналізм легко впізнаються як щось «київське». А от конструктивізм – ні. Пов’язувати його в межах України з Харковом і тільки – тенденція, спільна для інтелектуалів та широкої публіки. Мабуть, передусім з огляду на цілісність харківської конструктивістської мапи міста, продуманий характер перепланування й забудови кінця 1920-х – початку 1930-х, упертість у здійсненні замисленого. Усе це досить відносно, звичайно: досить глянути на центральні харківські площі – Свободи й Конституції, аби помітити шрами й нарости, подібні до хрещатицького «кондитерського безумства». Проте це – шрами на тілі конструктивізму, а в Києві вони начебто ні на чому. Точніше - на нічому. Тому й легше будувати в Києві будь-що на тлі такого собі «стилістичного нуля».
Але хотілося б спростувати ці сумні тези. Звичайно, модерна архітектура починається не зі стилю модерн, а з конструктивізму/функціоналізму, що має місце безпосередньо після нього. Звичайно, там, де органічного періоду конструктивістсько-функціоналістської забудови немає, легше модернізувати місто з чистого аркуша, так би мовити (порівняно, знов-таки, опірність центру Харкова сучасній забудові). Хотілося б, не заперечуючи цих «звичайно», показати присутність у Києві – і не лише в ньому – саме такого органічного конструктивістського шару забудови 1920-х – 1930-х, який пручається модернізаціям довільного характеру й зрештою частково підкорює їх собі. Будемо по змозі саме показувати, а не розказувати.
На разі поки що обмежимося маршрутом від «Арсенальної» до Бессарабки, крізь офіціозноаристократичні Липки, на невеличкому просторі яких конструктивізм та варіації з префіксом «пост-» на його тему значною мірою визначають нейтральне тло для монстрів сталінського ампіру – ЦК, РНК, Верховної Ради (зараз Президентська адміністрація, Кабмін, Верховна Рада). Проявимо це тло, навмисне ігноруючи іншу стилістику, проте не забуваючи про додане сучасністю (маємо на увазі останні два десятиліття).
Піднявшись найдовшим ескалатором «Арсенальної», перше, що бачимо ліворуч від виходу, – величезний житловий квартал УВО (Українського військового округу) архітектора Й. Каракіса. 1934–1936 роки, коли було здійснено будівництво його основної частини з десятиповерховою центральною вежею – доба остаточного переходу від динамічно-авангардної «Культури 1» до застиглого ретроспективізму «Культури 2» (автор цих термінів В. Паперний вважав, що перехід завершується 1934 року, Ю. Хмельницький відсуває дату на весну 1936-го). Постконструктивістський, себто перехідний характер споруди помітний і в цілому, і в окремих деталях: асиметрія плану врівноважується центруючою вертикаллю «київського хмарочоса», як було тоді названо будівлю, а подрібнені деталі оздоблення – традиційними для конструктивізму суцільними вітражами східців та горизонтальним стрічкоподібним членуванням фасаду. Своєрідна риса висотної вежі – виділеність у цокольному поверсі опор-колон, що тримають конструкцію. Трубчасті колони підкреслено працюють на розвантаження стін, як у Ле Корбюз’є з його «П’ятьма пунктами сучасної архітектури», але проходу між ними немає, – проміжки сором’язливо закрито точно так само, як це зроблено з колонадою московського «Центросоюзу» (ЦСУ) самого Корбюз’є (1928–1934). «Культура 2» вже вимагає, щоб будинок візуально міцно впирався у землю, виростав з неї, а не висів на «курячих ніжках» у повітрі (пригадаймо яскраву оповідь В. Паперного про долю корбюз’єанського палацу на бетонних трубах). Дворові фасади зазнали спотворення, 1965 року їх обкладено «кабанчиком», проте їхні аскетизм та однотипність від того помітні ще більше. Дрібні прикрашальні деталі ще довго, навіть після 1936 року залишатимуться властивими головно фасадам, а протиставлення «вулиця–двір”, з яким запекло воювали в архітектурних виданнях на папері, постійно практикуватиметься в житті.
Глянемо, з чим римується радянський хмарочос на «Арсенальній». По той бік вулиці І. Мазепи (колишня Січневого повстання) стоїть будинок арсенальців 1938 року, оздоблений „під класику”, ніби як відповідь споруді Каракіс а; а по той, правий, бік виходу з метро височіє хмарочос сучасний (Грушевського, 9, 2004–2005 років). Стилістика о станнього перебуває десь на межі між пізньо сталінськими висотками та американськими хмарочосами сти лю «ар деко» (власне, з ними й змагалося висотне ста лінське будівництво). А проте - чи саме тому? – дім задає акцент, парний до постконструктивістського будинку УВО. Або ж прочитується як заданий ним.
Щоправда так це виглядає тільки з площі. З боку Маріїнського парку новий будинок на Грушевського, 9 приліплено з глибини до затишного старого з тим самим номером. Попри свою одночасність з кварталом на «Арсенальній», ця споруда 1935 року, призначена колись для працівників ЦК, цілковито належить «Культурі 2». Але й тут у класицистському декорі знайшлося місце вертикалі з напівкруглими балконами, що її успадковано від конструктивізму-функціоналізму, а ним, в свою чергу, від модерну. Ще одну таку, більш виразно конструктивістську кутову вежу зустрінемо в кінці прогулянки в житловому комплексі 1930-х біля будівлі МВС; поки що наведемо трохи несподівану паралель і до циркульного оформлення кута, і до наскрізно прокреслених навантажених опор вежі. Це фото – з міста Ужгорода, що за часів свого чехословацького минулого збагатилося численними модерно-функціоналістськими спорудами (ще одну більш конструктивістську споруду для порівняння наведемо далі).
Стримано, навіть оголено виглядають будинок Міністерства охорони здоров’я в Маріїнському парку та житловий комплекс арсенальців 1929–1931 років (архітектор М. Анічкін) на Грушевського, 28. Останній репрезентує конструктивізм у чистому вигляді, хоча і виконаний з цегли, з дерев’яними перекриттями. Цей «конденсатор нових суспільних відносин», як називали омріяне радянське житло конструктивісти слідом за М. Гінзбургом, містив ще в пізньорадянський час декілька продуктових магазинів та кулінарію (були вони, до речі, і в комплексі УВО), а також пошту, котра єдина дожила до нинішнього часу. Примітивність інженерних рішень – балкони, покладені на рейки, тощо – контрастує з виразно конструктивним виокремленням вертикальних комунікацій у прямокутні випнуті об’єми. Стандартний вітраж менш стилістично послідовних житлових будинків як цього, так і трохи пізнішого часу, як у Києві, так і в інших містах, наприклад, у тому самому Ужгороді, є напівстертим слідом членування на геометричні елементи, відповідні функціям.
Цікаво, що у повоєнних реконструкціях будівель 1920-х років з додаванням п’ятого поверху можуть з’являтися дуже невчасні зі стилістикою функціональні виносні ліфтові шахти – можливо, просто через тогочасну вимогу до п’ятиповерхового будинку мати ліфт (пізніша хрущовка, як відомо, позбавлена такого елемента). Зразок такої будівлі можна спостерігати в межах нашого уявного маршруту на Лютеранській, 26/7.
Але зазирнемо спочатку за ріг від житлового кооперативу арсенальців 1929–1931 років, на вулицю Інститутську, де знаходиться колишній дитсадок, що входив у той самий «конденсатор» робітничого життя та побуту. Кілька років тому, вже у 2000-х, цю скромну цегляну двоповерхівку із заокругленими виступаючими крилами перероблено новими власниками на дещо значно більш функціоналістське ніж то було насправді від початку. Радянський дитсадок першої п’ятирічки набув рис синхронного їй, але дещо відмінного за деталями оформлення західного функціоналізму, зразки якого можна й зараз бачити, скажімо, у Львові.
Поруч на Інститутській знаходимо ще як мінімум два зразки пізнього конструктивізму, – будинки № 22 та 24. Гострі кути будинку №24 у протиставленні до заокруглених форм №22 створюють стилістично зважений в’їзд на вулицю Липську (колишню Рози Люксембург). Вітражі, що навскіс зрізають ріг вулиць, більше асоціюються з радянським конструктивізмом, тоді як для триповерхового еркера 22-го будинку, що ледве виступає зі стіни, можемо легко підшукати паралелі у львівському функціоналізмі – і саме триповерхові.
Конструктивізм у Києві, так само як і в інших містах (часто включно із Харковом), не є «щирим» у тому сенсі, що дефіцитні нові матеріали замінювалися в ньому на звичайну цеглу, а потім усе це на фасаді покривалося штукатуркою «під бетон». Будинок №22 наочно демонструє це у протиставленні вуличного та дворового оздоблення. Але щодо стандартів сприйняття маємо зазначити, що розуміння такої штукатурки (пост)радянською людиною в емоційному ключі як чогось сірого, відповідно до сірості «нового побуту», в таких будівлях сконденсованого, не відповідає знаковому її характеру. Вона, ця штукатурка, знову ж таки присутня й у Львові, і в Ужгороді (що ми вже бачили і ще побачимо на фото), де польські й, відповідно, чеські впливи ніяк не тотожні радянському ідеологічному конструктивізмові. Інтенція радянських реформаторів життя – одне, а мова інтернаціональної архітектури міжвоєнного періоду з її технологічним символізмом – інше. Вона важко прочитується публікою, проте її означники ефективно відсилають, бодай в індексальному режимі, до часу створення і стилістичних рамок, у яких лише й може відбуватися адекватний подальший історичний розвиток.
Будинок на Інститутській, 15-17 яскраво унаочнює цю тезу. Він зведений для офіцерів Київського військового округу між 1932–1935 роками вже згаданим Й. Каракісом. Спочатку він мав п’ять поверхів; у 2000-х надбудовано ще два-три. Їхня поява над авангардними рельєфами з кіннотою й тачанками спочатку може викликати внутрішній спротив глядача, оскільки змазує виразний профіль виступаючих еркерів-вітражів. А проте, саме така стилістично несуперечлива переробка нівелювала рівень скляних новобудов, що височіють позаду, а також зрівняла його з візуальним сприйняттям висотності зразкового будинку-кварталу архітектора С. Григор’єва (Інститутська, 18-20, 1936–1937 роки).
Йдеться тільки про візуальне враження, бо взагалі-то григор’євський витвір соцреалістичної «Культури 2» має лише п’ять поверхів. Проте це – аристократичні поверхи уособлення комунізму для обраних, цілком відмінні від функціональних житлових сот конструктивізму. Тут уже «кожному за потребою», а не згідно з раціональною організацією проживання. Однак прискіпливий погляд не може не помітити «пережитків» (як тоді сказали б) конструктивістської мови форм навіть в цековському палаці Григор’єва. Вітражі, кутасті еркери/балкони, головне – серійна повторюваність деталей не зникають навіть із найбільш «прикрашального» дискурсу житла для «слуг народу» кінця 1930-х. Як, зокрема (кажуть, що Бог в деталях і диявол теж), п’ятиступеневий перехід від виступаючого еркеру до площини стіни позначає орієнтацію на фортифікаційну архітектуру ХVI–XVII століть, не нехтувану й радянським (пост)конструктивізмом.
Повернемося на вулиці Липську й Шовковичну, що свого часу були названі на честь засновників німецької компартії Рози Люксембург і Карла Лібкнехта. Пройшовши двором осучасненого будинку №8/20, де збереглися його аскетичні засклені вітражі сходів, натрапляємо на одну з найбільш виразно конструктивістських споруд – Театр юного глядача. У середині 1930-х його було зведено під клуб НКВС. Шеф цього відомства В. Балицький явно симпатизував конструктивізму, про що свідчить хоча б ресторан «Динамо», зведений Й. Каракісом. Що ж до клубів, за ними загалом визнавалося право на конструктивістське архітектурне рішення навіть у Москві середини 1930-х. У Києві маємо зразки на Подолі («Харчовик» 1933-1934), на проспекті Перемоги («Більшовик» 1932–1934) і от на Лепській, 15-17. Чітке членування об’ємів, виокремлення вертикального напівциліндричного вітражу та циркульного еркера, бокова галерея на корбюз’єанських колонках – усе це після косметичного ремонту 1990-х– 2000-х стало стилістично «більш конструктивістським, ніж конструктивізм», як то ми бачили вже на прикладі арсенальського дитсадка.
З Липської перейдемо на Богомольця, де цілий квартал навпроти МВС заповнено пізньоконструктивістським житловим комплексом. Його кутові вежі вкотре унаочнюють дві версії пізньоконструктивістських подрібнених форм – кутастих та/або заокруглених. До напівкруглих балконів, що огинають другу, дальню вежу, знов-таки наведемо паралель з довоєнної архітектури Ужгорода. Більш цілісно, менше прикрас, але та ж сама штукатурка і той самий стиль.
Шовковичною повертаємося трохи назад, до 21-ого номера, що передує Кловському ліцею з лівого боку вулиці. Начебто це скромніший варіант григор’євського цеківського стилю: центрована симетрія, курдонер, псевдокласичні прикраси і т.д. Проте знайти конструктивістський ракурс для зйомки цього будинку неважко – його вітражі, круглі та квадратні віконця, й виступаючі деталі вертикального членування видадуть час народження та прикличуть, так би мовити, «привид стилю» з насильства, над яким колись народилася сталінська «Культура 2».
Саме так, «Привид стилю», й хотілося нам спочатку назвати цей матеріал. Іноді стертий слід 1934–1935 років ледь мерехтить під переробками 1946-го, як от на Лютеранській, 37-29. Чи були й тут на кутах вітражі, як на Інститутській, 24, чи тільки посередині, як зараз? А проте стиль не привид; саме тут, на розі Банкової й Лютеранської, 21/2, спостерігаємо його у найдемонстративнішому, як для консервативного Києва, вигляді. Може це й смішно, але четвертий поверх будинку Академії наук 1930 року, що висувається вперед, – найсміливіша конструктивістська спроба, що її можна зустріти в Києві, не лише імітувати, але й втілити новітні на той час технології. Така собі відповідь висячим переходам харківського Держпрому.
Нижче, на Лютеранській, 19а, маємо аскетичний до оголеності цегляний варіант архітектури першої п’ятирічки: масово повторюваний конструктивізм саме як типовий «конденсатор» нового побуту. Таких будівель, поміж іншим, Києвом розкидано чимало: внутрішні корпуси на Лепській, 19, квартал на Куренівці, квартал на розі Гоголівської та Ю. Коцюбинського, окремі споруди на Подолі, на Костьольній (колишній Челюскінців) та біля Бессарабки. Все це – робітничі кооперативи межі 1920-х–1930-х, форми яких, окрім стилю, виражають ще й граничну економію коштів. Проте перше другого навіть і не заперечує, якщо зважити на ідеологію конструктивізму, – й стилістична виразність будинку на Лютеранській, 19а не викликає, як бачимо, сумнівів.
Як не викликають їх і вітражі не надто рельєфного фасаду на провулку І. Козловського, 5, де ми завершуємо нашу подорож, на хвилинку зазирнувши на вулицю Заньковецької. Тут так званий другий будинок лікарів архітектора П. Альошина (1932–1935) монументальним кутовим фасадом сперечається з його ж, Альошина, класичним неоштукатуреним цегляним конструктивізмом першого кооперативу лікарів на розі Стрілецької й Великої Житомирської (1928–1930), де будівничий сам прожив решту свого життя. На жаль, у наш маршрут не входить та частина міста, де він розташований, котра має власну стилістику і власні стосунки з конструктивізмом.
Мусимо сказати, що ми цією прогулянкою Липками не вичерпали навіть їхнього власного запасу (пост)конструктивістських форм. Вулиця Дарвіна, 5 та Бессарабка здатні запропонувати нам зразки особливо подрібненого, але все ще геометричного за основою стилю, котрий має відповідники в інших районах міста. Фото будинку міліціонерів 1934–1935 років, до речі, зроблено, щоб показати, як римується він з сучасними (нео)конструктивістськими спорудами зліва, ближче до Хрещатика. На жаль, у цей журнальний матеріал ще і таке зіставлення просто не вмістилося б. Наразі, вичерпність на меті й не ставилася. А от кинути бодай один погляд на сучасне втілення конструктивістських/функціоналістських мрій про скляні хмарочоси варто. Загальний план у ракурсі 1920-х від Бессарабки на сучасну забудову (1970–2010) бульвару Лесі Українки) – чудова рамка для прогулянки, що починалася біля найпомітнішого нового будинку на «Арсенальній» і завершується біля нездійсненої, завдяки громадськості, новобудові на території Жовтневої лікарні. Громадськість, звісно ж, має рацію з багатьох точок зору. Але особливого стилістичного дисонансу на тлі конструктивістських Липок новобудови поки що не становлять. Cподіваємося, це підтверджує відеоряд. Корбюз’є зразка 1922 року або Міс Ван дер Рое зразка 1919–1921-го самі привітали б, мабуть, таку забудову. Хоча сучасний йому хаотичний Нью-Йорк Корбюз’є критикував. За іронією долі, найрадикальніший «Урбанізм» Корбюз’є був практично останнім (1933) перекладом авангардного архітектурно теоретичного тексту в СРСР напередодні застигання «Культури 2».
В. Паперний, приїхавши нещодавно до Росії, помітив нову «Культуру 2» й там.
У себе тут ми її хоча б не помічаємо, поки що.
Конструктивістська спадщина може цьому сприяти.