АССБуд → Архитектура → События → Свобода і розуміння без кордонів

Свобода і розуміння без кордонів

Міжнародна архітектурна бієнале під назвою «Люди зустрічаються в архітектурі» 2010 року традиційно відкрилася 29 серпня в Палаці виставок бієнале в Жардіні. Куратором архітектурного сектора виставки вперше виступила жінка – японка Казуйо Седжіма, яка до того ж у травні цього року спільно з Рю Нішізава отримала престижну архітектурну премію Прітцкера.
Пані Седжіма було обрано куратором, оскільки в основі її роботи лежать прості, але водночас суттєво значущі для архітектури принципи Зокрема, вона вважає, що проектувати означає спочатку визначити призначення й ціль проекту, а потім – поставити питання про співвідношення між ними. Кураторка вбачає в архітектурі засіб заохочення до більш прийнятного рівня взаємин між людьми, царинами їхньої діяльності й простором; – засіб, здатний сприяти витворенню res publica, де особистості могли б віддавати належне одна одній, вдосконалюючи взаємодію у творчо й художньо втілених просторах.
Виставка «Люди зустрічаються в архітектурі» була представлена як цілісний маршрут за участю 48-ми учасників з усього світу. За словами кураторки, бієнале-2010 було замислено як рефлексію щодо архітектури, зокрема, щодо її ролі у формуванні нових цінностей і сучасного стилю життя на тлі радикальних змін, якими відзначене XXI століття. Виставка мала на меті втілити «шанс випробувати багатоаспектні можливості архітектури й продемонструвати множинність її підходів, що представляють різні способи життя».
Зокрема, як відзначила пані Седжіма, видається, що люди сьогодення тісніше пов’язані між собою, ніж будь-коли донині, і, так само, як і їхні економіки й культури, задіяні в постідеологічному суспільстві. Їхні свідомість і стиль життя змінюються теоретично й по суті, тоді як архітектура відіграє в цьому процесі вагому роль, насамперед завдяки здатності виявляти нові перспективи.
Архітектори генерують ідеї, що можуть мати далекосяжний вплив: зокрема, уособлювати нову свободу, що залишається невід’ємним прагненням сучасної культури. Згідно із задумом організаторів, кожен відвідувач мав змогу бути власним куратором, для того щоб спільна мета виставки досягалася радше через перетини численних точок зору, ніж єдину, задану згори, перспективу. Задля цього як у Палаці виставок, так і в Арсеналі глядачі отримали можливість при природному світлі прокладати власний шлях поміж експонатами. Споглядаючи архітектуру з різних позицій, кожен мав змогу «зустрітись» із нею по-своєму.
У відповідності до «особистісного» підходу бієнале, кожному учасникові основної експозиції було виділено окреме місце. Архітектори, художники та інженери, обрані за підсумками конкурсу, запропонували власне бачення досліджень сучасних соціальних стосунків, виходячи з того, що корені їхньої динамізації слід шукати у фактично наявному фізичному просторі. Наприклад, Маттіас Шулер з Transsolar у співпраці з Тетсуо Кондо запропонував хмару реального розміру – інсталяцію, що спонукає людей до нового розуміння простору. Хоча не всі проекти вирізнялися очевидно оригінальним стилем, окремі безсумнівно використали можливості сучасних технологій до краю. R&Sie(n) представили інсталяцію, що зображає цикли людського життя за допомогою спроектованого світла, передаючи наше сприйняття простору. Багато архітекторів було запрошено вивчати власну роботу через фільми, що їх було показано, щоб дослідити, як люди створюють простір, мешкаючи в ньому. Таким чином, організатори ХІІ виставки прагнули представити архітектуру як генератор нових форм розуміння. Її головною ідеєю було допомогти пов’язати архітектуру та людей, а також – самих людей між собою.
Основні проекти XII виставки — «Архітектурні суботи» і «Призначення – Венеційська бієнале. Університети зустрічаються в архітектурі».
Ініціатива під назвою «Архітектурні суботи» складалася з циклу щотижневих зустрічей і дискусій із архітекторами, критиками та знавцями архітектури. Однією із цілей «архітектурних субот» було дослідити історію архітектурних виставок у рамках Венеційської бієнале протягом останніх 35-ти років, для чого було запрошено попередніх директорів фестивалю (Вітторіо Ґреґотті (1975, 1976, 1978), Паоло Портогезі (1980, 1982, 1992), Франческо даль Ко (1988, 1991), Ганса Голляйна (1996), Массиміліано Фуксаса (2000), Дейяна Суджіча (2002), Курта В. Форстера (2004), Річарда Бурдетта (2006), Аарона Бетськи (2008)). Щосуботи кожен із них разом із нинішнім керівником Казуйо Седжіма модерував зустріч із публікою.
У рамках другої ініціативи, «Призначення – Венеційська бієнале. Університети зустрічаються в архітектурі», університетам та іншим освітнім інституціям було запропоновано запланувати і зорганізувати візит на виставку. Це стало цінною для них нагодою сумістити дидактику із дослідницькою діяльністю: акредитовані групи із принаймні 50-ти студентів у супроводі викладача мали змогу отримати університетські кредити. Спеціальні угоди про це було підписано із дев’ятьма італійськими університетами та більш ніж 20-ма – з інших країн світу. До того ж, завдяки програмі професори і студенти мали можливість проводити зустрічі й семінари в рамках «Архітектурних субот». Як відзначив Паоло Баратта, президент бієнале, зароджується нова виставка, учасниками якої будуть іноземні павільйони, а відвідувачами – університети. Бієнале перетворюється на нове об’єднання під егідою архітектури й споріднених дисциплін – потенційно міжнародне місце паломництва як для викладачів, так і для студентів.
Як далі розвинув думку Паоло Баратта, мову експонатів виставки спрямовано на продукування візуальних емоцій і фантазій у глядача: її образи радше викликають творчі ідеї, думки і теми, пов’язані з архітектурою і міським втручанням, аніж документують їх. Таким чином, як засіб естетичної освіти вона спрямована на розвиток уяви відвідувачів – особливо молоді, що становить 40% від їхньої загальної кількості. Ця мета видається особливо важливою на тлі розриву між споживацькою і відповідальною (за те, якого вигляду набуває міське довкілля) ролями публіки. Саме тому заголовок цьогорічної виставки слід розуміти і як «В архітектурі ми стаємо людьми».