Урбаністичний ренесанс часів "абсолютної економічної невідповідності"

Відслідковування тенденцій світового архітектурного життя на етапі переоцінки пріоритетів за «нових» економічних умов, народжених під знаком кризи, дає результати досить неоднозначні.
Протягом усієї весни й на початку літа американські архітектурні видання затято продовжували розглядати проблему економічних негараздів та їхній можливий вплив на майбутнє архітектури в цілому, і конкретних її проявів зокрема. Найпоширенішою літературною формою стали епітафії фірмам, що закрилися чи мусили змінити свою спеціалізацію під тиском кризи, а також поради від компаній, які «успішно переживають важкі часи».
Водночас європейський архітектурний дискурс розгортався навколо геть інших тем: кінець весни відзначився оприлюдненням результатів багатьох урбаністично-архітектурних конкурсів, масштаб більшості з яких визначався не квадратними метрами, а кілометрами, а подекуди, й гектарами. Початок параду урбаністично-трансформаційних маніфестів було закладено підсумками проекту «Великий Париж», десятеро учасників якого оприлюднили на початку березня свої проекти просторового реформування столиці Франції (детальному оглядові цієї події присвячено один з наступних розділів цього номеру). Проте вже за кілька тижнів один за одним почали з’являтись й інші проекти, подібні до паризького якщо не за масштабом, то за напрямком і проблематикою.
У центрі найбільшої уваги перебував конкурс на проект реконструкції одного з центральних районів Стокгольма – Слуссену – розташованого уздовж шлюзів, що поєднують озеро Меларен із Балтійським морем. Особливе становище цього району на карті шведської столиці обумовлене розташуванням тут найбільшого столичного транспортного вузла (між «старим містом» Гамла-Стан і стокгольмським округом Седермальм), що поєднує водні шляхи, автомагістралі, залізничні колії та лінії метро. Подібна транспортна гіперконцентрація, реалізована за традиційною модерністською схемою, робить район справжньою білою плямою на карті пішохідних шляхів міста. Це зумовило його перетворення на terra inconcessus – територію з традиційною кримінальною репутацією, де мешканці міста не ризикують з’являтися вночі. Тому першочерговим завданням проекту стало створення тут нового громадського простору, орієнтованого у першу чергу на пішоходів й велосипедистів і водночас здатного, нарешті, поєднати місто.
У конкурсі на проект нового Слуссену брали участь Норман Фостер, Жан Нувель, Ґерт Вінґорд, а також архітектурні бюро BIG та Nyrens Architects.
Більшість проектів пропонували побудову системи різнофункціональних пішохідних містків.
Переможцем став Н. Фостер, проект якого передбачає створення громадських набережних та причалів, де розмістяться культурно-розважальні осередки, крамниці, кафе та готелі.
Цікаво, що саме цей проект отримав найгострішу критику з боку американців (хоча й опубліковану ще до офіційного оголошенням результатів конкурсу). На сторінках New York Times Ніколай Урусофф зазначив, що «якість проекту [взагалі] ставить під сумнів всесвітню репутацію Фостера» (Nicolai Ouroussoff. Urban Planning in Stockholm // New York Times, March 15, 2009).
Попри це, наприкінці статті, присвяченої стокгольмському конкурсу, автор зауважує, що «найбільша його цінність» полягає у демонстрації того, «скільки уваги європейські уряди приділяють ліквідації прорахунків урбаністичних політик минулого, даючи нове життя територіям, що досі перебували «поза межами» суспільної активності», повертаючи громаді екс-індустріальні, транспортоцентричні чи просто спаплюжені невдалим поствоєнним плануванням ділянки. Стаття завершується наріканнями з того приводу, як далеко американським муніципалітетам (попри їхні ширші фінансові можливості) до подібних ініціатив до готовності втілювати свіжі та іноваційні рішення.
Водночас саме цю «готовність» продемонструвала Східна Європа, представивши паралельно до стокгольмського проекту результати конкурсу на створення нового урядового району столиці Болгарії — Софія-сіті.
Йдеться про розбудову території площею близько 65 га, розташованої уздовж Цариградського шосе, що протягом найближчих 10 років буде перетворено на новий адміністративний та економічний центр міста. Ідея подібного перетворення належить прем’єр-міністру Болгарії С. Станішеву, полягає у перенесенні міністерств та урядових представництв за межі перевантаженого центру міста. Болгарський уряд заявляє про намір перетворення цієї частини Софії на «другий центр міста, розташований навколо сучасного багатофункціонального урядового комплексу», оскільки окрім державних установ й офісних комплексів там планується звести спортивні споруди, виставковий центр та житлові будинки. Але тут Норману Фостеру і його проекту концентричного міста (що дуже буквально відтворив побажання болгарського уряду) довелося поступитись ландшафтному авангардизму Домініка Перро, якому віддали перевагу серед ще принаймні двох гравців вищої архітектурної ліги – Захи Хадид і Массиміліано Фуксаса.
Проте, представлений Н. Фостером вже за кілька тижнів монопольний проект реконструкції одного з центральних, але досі занехаяних районів Дуйсбурга під назвою The Aurelis Masterplan (у рамках відродження Рурського регіону), довів, що ані йому, ані його колегам найближчим часом криза особливо не загрожує, якщо європейські муніципалітети й далі прагнутимуть новаційного просторового реформування своїх міст.
Цікаво, що подібні тенденції відчувались водночас і на Сході. Лише протягом травня цього року стало відомо, що майбутній вигляд історичної частини столиці Катара визначатиме генплан, розроблений майстернею Allies and Morrison під назвою «Серце Дохи» (що передбачає забудову території площею 35 га у центрі міста, яка нині втратила не тільки свій історичний вигляд, але й більшість населення), тоді як урбаністичними проблемами Сеула опікуватимуться відразу два найвідоміші архітектурні бюро. Створенням нового ділового району Сеула Йонґсана (Yongsan) за рішенням конкурсного журі займатиметься бюро Даніела Лібескінда, а перебудова центральної частини Ґванґґіо (Gwanggyo), міста-супутника Сеула, відбуватиметься за проектом голландської команди MVRDV.
Збіг подій такого масштабу видається дещо несподіваним, тому скептично налаштовані спостерігачі апелюють до часу їхнього формулювання, що передував кризі, тож нині, на їхню думку, більшість проектів ризикують просто зависнути у повітрі. Проте болгарський уряд вже оголосив, що контракт з Д. Перро буде підписано найближчими днями для прискорення початку розбудови Софіїсіті. Владні установи Стокгольма і Дуйсбурга також нібито налаштовані рішуче, що дозволяє сподіватись на майбутні позитивні тенденції перетворення європейських міст. Однак, хотілося б, аби заходи такого ґатунку трохи менше уподібнювались до пасьянсу, в якому обмежена кількість знакових міст і місць розподіляється між не менш знаковими іменами і концепціями. Сподіваймося, що нарешті професіоналізм і креативність стануть на заваді перетворенню світових столиць на типажі проторадянських міст, де замість традиційно-обов’язкових вулиць Леніна, Горького і Маркса, розташовиватимуться райони ім. Фостера, Мааса чи Нувеля.

Источник: журнал "АСС"