АССБуд → Архитектура → Текстура → 100 років становлення IBA: від авангарду до публічності. Частина 4

100 років становлення IBA: від авангарду до публічності. Частина 4

Повертаючись до першочергових завдань IBA Hamburg, ті чи інші напрями діяльності виставки можна інтерпретувати як конкретизацію утопічних планів світової спільноти в контексті міста. Цим виразом добре схоплюється один з найбільш амбітних намірів IBA Hamburg – втілення в життя такої моделі поселення, яка б якнайменше шкодила довкіллю й могла б стати на заваді подальшому погіршенню стану середовища внаслідок кліматичних змін, яким неможливо запобігти. При цьому «кліматична карта» розігрується як у сенсі створення й впровадження практичних інструментів у відповідності до загальносвітових настанов і директив, так і локальної спільної мети, що дозволяє згрупувати довкола себе такі зазвичай розрізнені середовища як представники влади, науковці, митці та звичайні громадяни. Задля реального досягнення зменшення викиду парникових газів IBA Hamburg розробила локальну Road Map, що передбачає такі заходи, як нові техніко-економічні стандарти експлуатації будівель, установлення локальних ефективних енергостанцій, підвищення рівня використання відновлюваної енергії, а також залучення якомога ширшого кола громадян. Власне, «благі» генеральні цілі, доповнені конкретними засобами, і є тими чотирма основними стовпами, що на них спирається IBA Hamburg у своїй «Концепції кліматичного захисту енерговідновлюваного Вільгельмсбурга». Окрім того, значущим для цієї концепції є її дослідницький аспект: так, у рамках спеціальних кампаній виставки й завдяки кооперації громадських та наукових інституцій мають бути проведені дослідження наявної ситуації щодо способів споживання енергії, поширених на території відповідних районів, виявлення альтернативних енергоджерел, а також показових прикладів енергозаощадження серед локальних домогосподарств. Перехід домовласників на енерговідновлювані джерела заохочується за допомогою ринкових способів стимулювання громадської активності. Наприклад, перші домовласники, що придбають спеціальні паспорти-інструкції, за допомогою яких можна кваліфіковано здійснити переобладнання будинку (адекватні технології теплоізолювання даху та стін, заміна віконних шиб і т. д.), отримують значні знижки й фінансову допомогу від держави.
Аналіз того, яким чином проблематика глобального потепління підтримується на дискурсивному рівні, дозволяє глибше проникнути у внутрішню кухню IBA Hamburg як громадської інституції й виявити диференціацію наявних позицій, що не виключає їхньої суперечності. Культурна платформа під назвою «Мистецтво/Природа», організована під проводом незалежних кураторів Анке Гаарман і Гарольда Лємке влітку 2008 року, – яскравий приклад на підтвердження цього. Збірка текстів, видана за результатами обговорень, дозволяє відчути, наскільки відрізняються в стосунку до цієї проблеми позиції тих, хто називає себе філософом, антропологом або митцем. Скажімо, для філософа Томаса Гейда, ініціатора дослідницького проекту «Людина й довкілля», на сьогодні є важливою реконструкція таких понять як «природа», «клімат» та «погода» в історії філософії, дослідження їхнього функціонування на рівні повсякденного вжитку й подальше «умісцевлення» проблеми кліматичних змін у контексті практичної філософії (тобто етики). Намагаючись пов’язати тематики мистецтва й природи, автор монографій з філософської та культурної антропології Ґернот Бьоме слідом за Вальтером Беньяміном звертає увагу на те, що в наш час природа, подібно до мистецтва, втратила ауру автентичності, перетворившись на продукт суспільної репродукції, а це невідворотно веде до виникнення питання про взаємозв’язок природи й політики, про «політизовану природу» й екополітику.
З цими помірковано-виваженими текстами дуже контрастує відверто різкий, полемічний виступ кураторки Анке Гаарман, спрямований проти політики регулювання поведінки стосовно природи шляхом законодавчих та етичних заборон, що в наш час широко розповсюджена на рівні офіційної міжнародної та державної влади. На думку Гаарман, головна помилка, якої припускаються новітні «екозаконодавці», полягає в тому, що очищення поняття «природи» від способів її використання, тобто соціальних та культурних суперечностей, плетивом яких і визначаються стосунки людини з довкіллям, має наслідком психологічне пригнічення й нагнітання стану провини, що навряд чи матиме позитивний вплив на дійсність.
Споживання меншої кількості енергії завдяки накладенню згори нових норм навряд чи дозволить змінити сутність соціальних практик, що генеруються зовсім не через вилучення з природи суперечностей на рівні «леґалій», але через нові способи змішування на рівні діяльності акторів, простору й природи, незважаючи на наявне протистояння. Слова, що їх винаходить Гаарман, дискутуючи зі своїми опонентами, – situative Erkenntnisform (букв. «ситуативна форма пізнання»), politisches Mischwesen («політично змішана сутність»), Politik der naturlich-kulturellen Einmischung («політика природно-культурного змішування-втручання») – можуть правити за зразок творчого підходу до оновлення філософського словника, виправданість якого достатньо потверджує практика мистецьких інтервенцій у місто. Приклади інтервенцій таких митців як Нана Пецет, із турботливим актом підгортання рідкісної рослини на одній із гамбурзьких припортових оболоней і знімання фільму про місцеву мікрофлору, внаслідок чого місце інтервенції за розпорядженням керівництва порту було оточене парканом із табличкою про заборону входу; акції мистецького угруповання Critical Art Ensemble, що разом із місцевими емігрантамирибалками намагалися дослідити складну переплетеність усталених звичок, отруєних водойм і політики охорони здоров’я; проект Сюзан Ляйбовіц Штайман з її проектом міжкультурного «Саду для всіх», до якого міг долучитися кожен перехожий, – переконують, що за сучасних умов реальний зміст може мати лише діяльність, спрямована на формування дійсних колективів або угруповань, що їх Гаарман пропонує називати Natur-Kultur Kollektivs (природно-культурні колективи). Зрештою, ці приклади показують, що відновлення соціальних практик як певних вкрай складних тотальностей, вилучення суперечностей з яких призводить до відбирання власне життя, можливе лише за рахунок безпосереднього втручання в саму реальність і прийняття її з усіма відхиленнями від норм. Саме до вказування на можливості змін шляхом поступової реструктурації тотальностей у нові життєві форми й спрямовані мистецькі інтервенції, про які розповідає Гаарман.

КОЖНА МІЖНАРОДНА БУДІВЕЛЬНА ВИСТАВКА БУЛА, З ОДНОГО БОКУ, ПРИСВЯЧЕНА НАГАЛЬНИМ ПРОБЛЕМАМ ЧАСУ, З ІНШОГО БОКУ, - ЇЇ ТЕМАТИКУ ПІДКАЗУВАЛО ВЛАСНЕ МІСЦЕ ПОВЕДЕННЯ.

На те, якою мірою мистецтво може долучитися до зміни ситуації в місті на краще, вказує його місце у структурі IBA Hamburg, насиченої мистецькими ініціативами, у тому числі в незвичних сполученнях з університетами або організаціями для безробітних. Один із головних девізів культурплатформи 2008 року – про те, що немає «чистої природи» – за аналогією міг би бути продовжений твердженням про те, що так само не існує й «чистого мистецтва». А це означає, що як звичайні громадяни, так і митці мають ставити перед собою питання про те, яким чином пов’язані між собою «мистецтво» і «праця», чому робочий світ виглядає так безрадісно й сіро, тоді як світова креативна спільнота справляє враження напрочуд успішної?
Звичайно, поряд із мистецтвом, постає питання про місце на виставці архітектури. У структурі IBA Hamburg воно позначається досить скромно як «Будівельна виставка в межах будівельної виставки». Якщо говорити про змістове наповнення цієї частини, то йдеться про показову реалізацію інноваційних проектів житла за такими типами, як гібридні (у сенсі здатності пристосування до нових функцій) будинки, будинки з інноваційних матеріалів, будинки за поміркованими цінами і будинки на воді. У цьому контексті також варто згадати сім критеріїв якості IBA, застосовуваних під час оцінювання архітектурних проектів: інноваційність; врахування специфіки виставкових потреб; мультиталановитість; структурна дієвість як покращення умов життя, праці та відпочинку; процесуальність як можливість доручення до реалізації широкого кола учасників; презентаційність як представлення цілей IBA та зрозумілості для інших; здійснюваність у встановлених часових рамках.
Таке самоіронічне звуження ролі архітектури, на думку авторки, ще раз потверджує трансформацію Міжнародної будівельної виставки, що відбувалася під впливом історично-суспільних обставин, яка вже давно не позиціонує себе як виставка новітніх досягнень в архітектурі. Ще нагальніше, ніж сто років тому, перед територіальними спільнотами, фірмами й громадськими об’єднаннями, залученими до виставки, постає питання про те, як можна разом, задіюючи відповідні політичні, економічні, культурні й соціальні важелі, реформувати дійсність. У маніфесті IBA можна прочитати про те, що в майбутньому вона розвиватиметься як міжнародна інституція, спрямована на щонайширший обмін досвідом і подальше розповсюдження моделі європейського міста та якості європейського будівництва у світі. Так, виставка, що стартуватиме у 2014 році, має проходити за участю Швейцарії. Звісно, це початок дискусії про європоцентризм. Але з нею, напевно, варто зачекати до наступної публікації.