Дозвілля як простір гри

Втрачений світ
У провідних критичних соціокультурних теоріях спільним місцем є те, що саме простір, а не час, є категорією, визначальною для розуміння сучасності. На противагу модернізмові, культурно-філософська ідентичність котрого вибудовувалась, головним чином, за рахунок переосмислення часу, дух сучасної доби, починаючи від останньої чверті ХХ століття, надихається радикальними просторовими зрушеннями, що охопили всю земну кулю в масштабах, до сьогодні небачених. Миттєвість, непередбачуваність і незворотність просторових трансформацій стає відправною точкою для пізнання культури, помітні усюди кризи простору – початком переосмилення себе і свого місця у всесвіті.
Здійснюючи перехід від загального до конкретного, на думку спадає відштовхнутися саме від особистого досвіду просторової кризи. Одне з найбільших просторових приголомшлевих втілень мені довелося пережити минулого року, коли від виплеканого роками місця духовного відпочинку й натхнення довелося відмовитись остаточно, завдяки навіть не тому, що його було перебудовано до невпізнаваності, але несподіваному його набуттю характеристик прямо протилежних до очікуваного. То була чудова, сповнена зеленню й озерами місцина (із забутими Богом санаторіями радянських часів і давнішими бідняцькими хижами), якій незбагненним чином вдалося майже повністю оминути безжалісні жорна будівельного буму. Втім, як виявилось, аби бути назавжди втраченим, простору не обов’язково зазнавати нової будівельної конструкції, що, як відомо, невідворотньо тягне за собою деструкцію, - достатньо, аби змінився самий спосіб його вжитку. Отже, приблизно рік тому, потрапивши до згаданого місця однієї погожої днини, я не знайшла там ані озера, ані дерев, ані чистого повітря, ані жаданої тиші, за котрими не шкода було тягтися на протилежний кінець міста. Перед очима розгорталась картина зовсім іншого штибу: понад берегом, геть окупованим новенькими, блискучими автівками, наче від потужних заводових труб, здіймалась нескіченна завіса диму, повсюди оскаженіло дзижчало радіо, розкладені на траві, біля вогнища, численні ложки, виделки й ножики говорили – скоро почнеться їство. Простір був геть розбитий, рух від одного намета до іншого видававсь не прогулянкою, а перебіжкою між ворожими таборами мобілізованих один супроти одного невеличких загонів зголоднілих дикунів. Місця, вільного від такого співіснування сімей або дружніх компаній, майже не лишалось, - залишалось тільки примиритися з цим становищем або податися геть. Відтоді місцина, про яку йдеться, наче зникла, померла, її уявний надгробок емблематично завершив гранітний монумент джипові, гордовито встромлений прямо посередині лісової галявини.

Світ і система
Те, що відбувається, відбувається не вперше, - та цікава особливість, якою вирізняється наше історичне становище, полягає в тому, що нам завжди нібито є куди звернутися по причини й пояснення власних подій, неначе ми ще раз переживаємо те, що вже трапилось із кимось, десятиліття потому. Отже, цілком природною для розкриття таємниці «джипа в лісі» є спроба звернутися до свого роду передісторії нашої власної історії, до загадкового начала, що має на меті прояснити явище автомобільної культури.
Консервативне на сьогодні тлумачення останньої полягає у вхопленні розчинення, зникнення меж між різними царинами людської діяльності.
Гіпотетично автомобіль може досить легко опинитися в будь-якій точці простору – в заповідних хащах, у горах, преріях і навіть на безлюдному острові – не знаючи перешкод, цей всесвітньо-універсальний засіб пересування фактично відміняє різність подоланих, і, отже, нівельованих в самих собі світів. Захований в автомобільну капсулу, захищений з усіх боків, водій може дозволити собі повністю абстрагуватися від середовища власного перебування, таким чином, вбезпечивши себе від можливих впливів довколишнього. Різні ландшафти, так само, як і модуси існування (такі, як робота й дозвілля); увесь цей різнобарвний калейдоскоп світів зазнає розчинення в єдиній монотонній сірості шосейної стрічки. В архітектурі прототипом просторової організації, де всі види життєдіяльності настільки щільно поєднані, що різниця між ними фактично втрачається, є мол або мультифункціональний центр. Рухаючись за такою логікою, ми досить швидко натрапляємо на славнозвісну метафору «тотального суспільства», замкненого в єдиній сфері заспокоєної несвободи. Втім захоплене цією метафорою покоління постмодерністів і саме незчулось, як впало в загрозливий стан самозаспокоєння.
Сьогодні постмодерністські метафори перетворились на кліше, яким, аби повернутись до життя, конче необхідно втручання самокритичного аналізу. У зв’язку з окресленою проблемою, цілком логічним буде запропонувати поглянути на класичну автомобільну культуру, культуру Лос-Анджелеса з метою проблематизації її як явища і зрушення застиглих постмодерністських кліше. Тут може стати в пригоді оприявлення книги Рейнера Бенхема «ЛосАнджелес: архітектура чотирьох екологій», виданої вперше наприкінці 70-х років. На відміну від канонізованих постмодерністських описів каліфорнійської культури, поданих Умберто Еко та Жаном Бодрійяром, у яких усі емпіричні явища західноамериканського узбережжя розглядаються в безапеляційному прицілі концепцій симулякру й гіперреальності, Бенхем подає неоднозначну, диверсифіковану й множинну картину співіснування різних світів, спростовуючи стереотипи універсалістського бачення. Здійснює він це, насамперед, за рахунок повернення діахронної моделі розгляду, тобто хронологічного зазирання в історію, на самий початок формування міста. І тут він одразу наштовхується на два надзвичайно цікаві, визначальні для міського простору явища: привезену іспанськими колоністами традиційну забудову «пуебло» й розгалуджену систему залізничних колій, що передувала автомобільній. Перше дозволяє виявити у відтоді розрослому, багатомільйонному мегаполісі продовження закладеної колись традиції організації житлового простору із затишними, зеленими подвір’ями-патіо. Друге показує, що транспортна історія Лос-Анджелесу не почалася з чистого «гайвейного» аркушу, але мала нашарування, які з огляду на сучасні події, можуть зникати і знову повертатися – іншими словами, автомобілі не є ані єдиними, ані вічними. Так само спростовується розповсюджене уявлення про Лос-Анджелес як про всуціль пласку, геть перекреслену дорогами, шахову дошку – його доповнюють і змушують зазнати власного перевершення райони пагорбів із особливим для них просторовим і культурним кліматом, а також багатокілометровий, уседосяжний і неозорий обшир пляжу з культивованим на ньому ідеалом індивіда, вільного тілом і духом, якому для щастя потрібні лише «sun, sand and surf» (з англ. «сонце, пісок і серфінг»). Нестачу бульбашкової какофонії комерційної архітектури перевершують ефектні, іноді просто-таки вражальні, модерністські споруди Рудольфа Шіндлера, Френка Ллойда Райта, Річарда Нойтра, Креґа Еллвуда та П’єра Кеніґа. В окремих об’єктах культури симулякру 20-х років навіть можна впізнати попередників американського поп-артового дизайну 60-х. Зрештою, симулякрові фантазії виявляються не стільки самодостатнім явищем, скільки зворотнім боком, адекватною відповіддю на «травми» породженого неоліберальним режимом збезлюднілого мегаполісу. Де ж іще, як не в Диснейленді, можна покататися на пароплаві, канатній дорозі, посидіти на березі озера?
Справді, Лос-Анджелес демонструє один з крайніх випадків уприватнення громадського простору, де вулиці давно замінили моли, а природні озера – платні ґольф-клуби чи парки розваг, але чи є останні справді крайніми інстанціями, відповідальними за подібний стан справ? Від винесення такого вироку має застерегти принаймні той факт, що ніхто інший як Волт Дисней був ініціатором розвитку альтернативної транспортної системи Urban Rapid Transit, до розуміння значущості якої лос-анджелесці приходять тільки зараз. Такий зрушувальний погляд Бенхема на, здавалось би, заскорузлу автомобільну культуру, доводить, що вона не є монолітом, але багатогранним утворенням, що включає як свої «за», так і «проти».
Залишаючи Лос-Анджелес позаду, треба зізнатись: насправді сьогодні важко говорити про те, звідки саме до нас прийшло це невільництво автомобілю й молу, що сьогодні охопило всі континенти. Головним питанням лишається те, чи, взагалі, десь залишився той суб’єкт, що керує процесом, а чи ми змушені примиритися з новинками цього світу, немов із дощем, що раптово падає на голову, наче із погодною примхою або новим світовим вірусом на кшталт пташиного грипу?
Саме за логікою рози вітрів, логікою ймовірності відома американська дослідниця, професорка Єльського університету Келлер Істерлінґ описує глобальні режими організації простору такі, як моли, ґольф- та яхт-клуби, готелі, курорти, бізнес-парки та ін. Це архітектура, створювана за законами обчислень, маніпуляцій із цифрами й надскладними обрахунками маркетингових досліджень, архітектура, з’ява чи зникнення якої пояснюється коливаннями стрічки новин і фінансових графіків на провідних світових біржах.
Архітектор радше виконує роль організатора, який дозволяє девелоперам щонайбезболісніше проникнути на територію і щонайшвидше розбити намет. Для подібних «просторових продуктів» форма державного устрою як такого не має великого значення, адже політична влада отримує з них зиск не менший, аніж девелопери, - нові будівельні майданчики сучасності проявляють неймовірну гнучкість в сенсі зрощування капіталізму з іншими ідеологіями, такими, як, наприклад, комуністичний режим в Північній Кореї. Проекти, породжувані подібними союзами, поєднують затишок приватного дитсадка з патетикою державних гімнів. Саме такою атмосферою виповнюється знаменитий курорт на північнокорейському узбережжі біля гори Кимґансан, створений за підтримки уряду корпорацією Hyundai, де хореографом туристичних розваг значною мірою виступає сама комуністична держава.
Ще одна показова риса сучасності це зближення і взаємопроникнення східних релігійних практик і західної корпоративної ідеології. В явищі експансії двох світових організацій – ведичного спіритуалістичного фонду Maharishi Global Development Fund і найбільшого світового девелоперу ґольфових полів Arnold Palmer Golf Management - можна віднайти чимало подібностей. Їх розширення відбувається за рахунок створення особливих анклавів, невеликих «ідеальних» міст, куди запрошуються ті, хто вірить, або ті, хто відпочиває, для чого однаковою мірою в обох організаціях застосовуються практики франчайзинґу, що передбачають кристалізацію й поширення спеціальних кодексів, ідеологічних квінтесенцій. Вони запроваджують не тільки ефективніші правила управління, а й ідентифікаційну символіку, правила поведінки й етичні норми.
Показово, що при цьому вік просторових утворень чимдалі коротшає.
Традиційно життя архітектури вимірювалось сторіччями, архітектуру з давніх давен розглядали як можливість втілити вічність у камені. В наші часи життя архітектури скоротилось до кількох, а зараз навіть одного десятиліття, коротенького свята, початок якого супроводжується голосною піар-кампанією під час забудови й ефектним шоу з феєрверком наприкінці, під час фінального підриву. В таких містах, як Лас-Вегас, на подібні шоу досить важко потрапити – квитки розпродуються заздалегідь. Поряд з індустрією будівництва в світі протягом останніх тридцятьох років пишно розквітнув бізнес зі знищення непотрібних споруд, початком якого можна вважати підрив модерністського житлового комплексу Pruitt-Igoe в Сан-Дієґо, що його Чарльз Дженкс охрестив знаковою подією постмодернізму. Отже, архітектура, про яку йдеться, – архітектура, породжувана глобальною логікою, – більше не є символічним порятунком-відходом для смертної, слабкої людини, вона більше не асоціюється з вічністю – ми на власні очі можемо спостерігати стрімкий і неухильний занепад її ціннісної складової, і, відповідно, професії архітектора чи будівничого. Читаючи книгу Істерлінґ, написану в критичному, викривальницькому ключі, напочатку може видатись, що авторка пристає на позиції нових лівих чи неомарксистів. Насправді ж вона значною мірою піддає сумніву здатності сучасних визвольних рухів, метафорою існування яких, як і панівних ідеологій, є постійно змінюване, гнучке середовище моря, в якому пірати виявляються не менш завзятими гравцями, ніж капіталісти, й можуть змінювати ступінь своєї радикальності, утворюючи тимчасові союзи із владою. Таким чином, позиція авторки, що не приймає лівого рецепту, є радше скептичною, з іншого боку, написана нею книга у вигляді окремих журналістських есеїв та псевдотеоретичних спекуляцій, так само не уникає постмодерністської мімікрії - це світ, прогортаний на вікні монітору, світ, зредукований до уявної газетної шпальти, де статті західних медіа про країни, що розвиваються, перемежовуються з рекламними вікнами.
Питання, що бентежить у зв’язку із цим чи ненайбільше, – це питання про те, а чи можливий в сучасній ситуації вихід поза межі цього швидкоплинного, бульбашкового світу, а чи цей вихід фактично означатиме радикальну відмову, втечу від світу (що, як-то кажуть, невпинно розвивається далі, і далі, і далі...) і добровільне самогубство?
Сьогоднішній людині, аби опинитись в критичній, межовій ситуації, достатньо спробувати хоча б на один день вимкнути мобільний телефон і не користуватися інтернетом. Того, хто випав із мережі, що вже замінила соціальні зв’язки, неминуче переслідуватиме страх, він миттєво почне почуватися, наче зниклий безвісти привид. Ось що таке справжня сучасність – це тиранічно вимоглива актуальність нескінченного самопродукування на моніторі, де, щоб жити і дихати на повні груди, відчувати себе особистістю, ти ще маєш себе постійно потверджувати кліканням на клавіші чи відповіддю на телефонні дзвінки. Той, хто ідентифікувався з цими вимогами, хто до них призвичаївся, давно припинив страждати від докорів сумління за непрочитані (ненаписані) книжки, але разом із тим і багато втратив у самому собі – його існування нагадує нескінченну, безсенсовну й метушливу навігацію позірно неозорими просторами, де кожен день починається виснажливою боротьбою й завершується черговою дозою дешевого подієвого екстазу. Точка опори для перевертання цього затягувального світу має лежати десь точно поза ним. І стратегія полювання на ідеології та їх викриття в інтелектуалів у літніх шортах із сачком виявляється хибною, адже, зрештою, ідеологія це не метелик, і, навіть вполювавши її, нею неможливо милуватися надто довго. Можна тільки подякувати Девідові Гарві (прозваному, до речі, неомарксистом), що він у своєму роздумі про досвід часу і простору, залишив місце для згадки античних і середньовічних уявлень. Здається, саме за цю провідну нитку, що звертає до інших історичних свідомостей набагато давніших часів, варто вхопитися.

Світ і людина
Отже, ми знову повертаємось до картинки із джипом у лісі, і дивимось на неї ще раз, цього разу - прискіпливіше й уважніше. Тепер головними персонажами на картинці виявляються вже не машини, а люди. Втім, це знову загадка, загадка людини, що йде до супермаркету, купує загорнуті в охайні паперові пакунки кілограми дрів, потім приїзджає до лісу і розкладає величезне вогнище із привезених на автівці дрів. Здається, ще кілька років тому все відбувалося зовсім інакше: аби розпалити багаття, люди довго ходили поміж деревами і збирали сухе, відпале гілля, таким чином очищуючи живий організм лісу від змертвілих клітин...
Про всяк випадок нагадую, що в фокусі нашої уваги людина, і звертаємось ми саме до неї. Очевидно, подібний стан людини можна описати як забуття, адже ще зовсім недавно ці ж таки люди діяли в подібних ситуаціях зовсім інакше. Отже, знання про те інше вочевидь збереглося в них, – варто лише про нього нагадати. Тож спробуємо в декількох тезах накидати це нагадування про те, як все могло відбуватися зовсім іншим чином.
Речі, що знаходятся в нашому вжитку щодня, під рукою, приховують в собі сукупність взаємозв’язків зі світом. Кожна річ, якою ми користуємось, вже наперед визначила наш спосіб буття-в-світі. Речі не існують одна окремо від одної, всі вони взаємопов’язані; привідкриття, вхоплення логіки цієї взаємопов’язаності дозволяє проникнути у таємницю людського існування.
Людина, що приходила до лісу кожної весни збирати проліски, і людина, що приїхала до лісу на машині – зовсім не одне й те саме. Гуляння разом, тримаючись за руки, кардинально відрізняється від того способу побутування в лісі, що його передбачає автомобіль. Людина, що їде до супермаркета й здійснює масштабні закупівлі їжі, напоїв, дрів, радіо, нового одягу й меблів, а потім розкладає все це на лісовій галявині, фактично, відмовляє лісові в автономності його існування. Тягнучи предмети щоденного вжитку за собою, вона відмовляється здійснювати перехід до того іншого стану самопочуття, іншого модусу самоусвідомлення, що його пропонує ліс; вона не хоче скидати ані краватку, ані взуття, ані відходити від комп’ютера.
Залишаючись зануреною в речі, вона продовжує відтворювати той самий буденний порядок власного існування.
На противагу сучасній тенденції до стирання меж, за давніших часів можливість переходу з одного світу до іншого, виходу зі звичайного плину життя, високо поціновувалась в усіх культурах. Суспільство функціонувало за законами поділу на світське й священне, для кожної культури було життєвонеобхідним витворити окремий простір для гри, де б здійснювалось духовне піднесення понад жорсткою, безрадісною та безнайдійною дійсністю. Один з найвідоміших дослідників значення гри в культурі, Й. Гейзінґа, розглядає її насамперед як духовний процес, притаманний саме людським спільнотам: саме перевершення повсякденності й духовний злет відрізняють гру людей, від, скажімо, ігор тварин. Іншими характеристиками гри є її надлишковість і позателеологічність, тобто байдужість до цілей прагматичного характеру, це процес, значення якого сягає далеко понад рамки безпосереднього задоволення пристрастей й потреб. І все ж таки кінцевим результатом гри є насолода, але насолода особливого плану – насолода від вільної, не обваженої повсякденними клопотаннями, дії, наприклад, від споглядання місячного сяйва (одне зі значень слова «гра» китайською мовою).
Погляд назад, у минулі епохи, дозволяє віднайти справжній сенс прихованого у слові «дозвілля» сенсу вивільнення, волі і навіть сваволі. Передбачуване дозвіллям звільнення зовсім не дорівнює відпочинку як звільненню від вчинків, як бездіяльності. Навпаки, дозвілля містить у собі можливість справжньої дії, пов’язаної із духовним розвитком, спілкуванням і пізнанням. Саме такий сенс надавали слову otium італійські гуманісти, просиджуючи ночі напроліт над філософсько-філологічними студіями. Подібне тлумачення дозвілля зовсім не є далеким від дійсності перебільшенням, сліпою ідеалізацією минулого. Про те, що поява в суспільстві надлишкового вільного часу сприяє розвиткові філософії, наближенню світу людей до світу ідей, можна прочитати в Арістотеля. Особливо показовим з цієї точки зору є діалог Платона «Федр». Це єдина оповідь, що відбувається поза межами Афін. Вийти за міські стіни, облишити середовище людського існування, надзвичайно плідне для філософських роздумів, Сократа спокушає молодий юнак, що тримає під пахвою запис промови софіста Лісія на тему любові. Після довгої, виснажливої ходи попід неймовірно спекотним сонцем співрозмовники нарешті знаходять спокій біля ріки Іліс, під розлогим гіллястим платаном. В один із моментів бесіди Сократ висловлює своє розуміння достойного людини дозвілля, говорячи приблизно таким чином: «Добре, що ми з тобою розмовляємо, а не спимо, подібно до рабів, втомлених спекою, біля джерела. Якщо нас почують цикади, що співають навкруги, вони, напевне, зможуть поділитися з нами часткою того почесного дару, що отримали від богів для роздавання людям». Зацікавлений Федр просить пояснити, що саме мається на увазі, і Сократ коротко оповідає йому історію про цикад. Згідно з легендою, колись, ще до народження Муз, цвіркуни були людьми. А коли народились Музи, деякі з людей були настільки захоплені насолодою від співу, що забували про їжу й пиття, і в такому самозабутті і вмирали. Саме від цих людей і пішов рід цикад, що, народившись, починають без упину співати, доки не вмирають. Померши, вони повідомляють Музам про людей, що їх шанують любовними піснями, а ті, в свою чергу, сповнюються симпатії до цих людей. «Отже, виходячи з багатьох причин, нам з тобою треба вести бесіду, а не спати опівдень», - підсумовує Сократ. Сучасна людина, обмежена наявними засобами існування та непідконтрольними їй просторами, може знайти дозвільний шлях, шлях до вивільнення, здійснюючи мандрівки у часі. Подорожі до інших, набагато давніших епох, уможливлюють нову точку зору на самих себе. Подібні віддалені на століття плацдарми не є утопічними, всамітненими островами, адже історичні свідомості можуть повертатися й відновлюватися в сучасності, так само, як земна куля, розігнана технологіями, сьогодні пришвидшено повертається до платонового розуміння світу – обмеженого сферою, самодостатнього космосу, що здійснює всі свої дії і стани в собі самому і сам через себе.

Автор: Ксенія Дмитренко
Джерело: журнал "АСС"