АССБуд → Архитектура → Текстура → Можливі урбаністичні світи. Частина 2

Можливі урбаністичні світи. Частина 2

3. Відповідь комунітаристів
Стикаючись із незліченними проблемами та загрозами, породжуваними теперішнім міським життям, деякі аналітики, відкидаючи тезу глобалізації, знайшли одне просте рішення – спробувати перетворити величезні, напхом набиті й, здається, цілком безконтрольні міста на урбаністичні села, де, як вважається, кожен зможе спілкуватися з іншими цивілізованим чином, у культурному міському оточенні. У цьому сенсі особливо згубний вплив на сучасну теорію та практику чинить думка кінця ХІХ століття. Причому утопічний соціальний анархізм того часу відповідальний за це не менш, ніж традиційні буржуазні концепції, які походять з Британії 1812 року, із впливових творів отця Томаса Чалмерса, який закликав розвивати «дух спільноти» як протиотруту проти класової війни та революційного насильства в урбанізованих районах. Злиття цих двох течій думки в працях Патріка Ґеддеза та Ебенезера Говарда, що мало далекосяжні наслідки для містобудування більшої частини ХХ століття, сприяло закоріненню комунітаристської думки, і викурити її дух із дискурсу урбаністики надзвичайно складно.
Чимало сучасних аналітиків після виходу у світ праці Герберта Ґанса про «міських селян» вважають, що міста насправді так чи інакше складаються з конгломерату поселень міського типу. Чарлз Дженкс переконаний, що навіть Лос-Анжелес цілком можливо розкласти на 28 містечок, а Пітер Голл, визнаючи, що загалом ця ідея звучить дещо банально, все ж щиро приймає фундаментальну істину, що Лондон таки являє собою конгломерат містечок.
Ідея комунітаристського вирішення проблем міста є і привабливою, і потужною (з огляду на кількість книжок та публікацій, присвячених цій темі). І цьому сприяє не лише ностальгія за певним давно втраченим міфічним світом селянської буколіки, – насправді міграція населення з сільської місцевості зумовлена передусім притаманним селу пригніченням людського духу та соціально-політичною інертністю села. Ця ідея приваблює також уявленням, що можливо відродити якусь міфічну соціальну сутність, звану «громадою», а «дух громади» та «громадська солідарність», як нас переконують, спроможні врятувати світ від мертвості соціальної ізоляції, матеріалістичного загарбництва та індивідуалістичної егоїстичної ринкової жадібності, що лежать в основі усіх хвороб міста. Приміром, у Балтиморі в якості розв’язання проблем міста застосовують християнську артикуляцію концепції громади, точніше, популярний винахід значною мірою критикованої нині у Латинській Америці теології визволення (див. Джой Ен МакДуґал). А думка, що інституції громадянського суспільства та громади є дедалі більш конкурентоспроможними і здатні стати теплицею для дальшого економічного розвитку, досягнула навіть таких інституцій, як Світовий банк (завдяки працям Патнема та інших із їхніми акцентами на досвіді інституцій на кшталт Грамін банку у Бангладеші).
Цей ідеал не мав би такої соціальної підтримки, яку він має, якби в ньому зовсім не було здорового зерна. Я й сам вважаю, що від міжусобиці та безладдя наші міста утримують лише складні мережі соціальної солідарності, сила й відданість громадських організацій та сотні добровільних груп, які працюють день і ніч, щоб відновити якесь почуття честі та гідності в урбанізованому світі, контуженому стрімкими змінами, безробіттям, масовими міграціями та усіма нестерпними навантаженнями капіталістичної модерності в її нігілістичному постмодерному вияві. І немає жодних сумнівів, що якийсь обмежений розвиток у цьому напрямі спостерігається і спостерігатиметься й надалі як наслідок громадської активності.

…ВІД МІЖУСОБИЦІ ТА БЕЗЛАДДЯ НАШІ МІСТА УТРИМУЮТЬ ЛИШЕ СКЛАДНІ МЕРЕЖІ СОЦІАЛЬНОЇ СОЛОДАРНОСТІ, СИЛА Й ВІДДАНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА СОТНІ ДОБРОВІЛЬНИХ ГРУП, ЯКІ ПРАЦЮЮТЬ ДЕНЬ І НІЧ, ЩОБ ВІДНОВИТИ ЯКЕСЬ ПОЧУТТЯ ЧЕСТІ ТА ГІДНОСТІ В УРБАНІЗОВАНОМУ СВІТІ, КОНТУЖЕНОМУ СТРІМКИМИ ЗМІНАМИ, БЕЗРОБІТТЯМ, МАСОВИМИ МІГРАЦІЯМИ ТА УСІМА НЕСТЕРПНИМИ НАВАНТАЖЕННЯМИ КАПІТАЛІСТИЧНОЇ МОДЕРНОСТІ В ЇЇ НІГІЛІСТИЧНОМУ ПОСТМОДЕРНОМУ ВИЯВІ.

Але громада завжди означала для різних людей зовсім різні речі. Та навіть коли здається, що рішення знайдено, часто виявляється, що воно є не лише панацеєю, а й частиною недуги. Чітко окреслені громади можуть замикатися, протиставляти себе іншим, виявляти ворожість щодо інших, ба й відверто відгороджуватися від решти суспільства. Як зауважує Янґ, «расизм, етнічний шовінізм та класове презирство… почасти паразитують на прагненні до громади», тож «позитивна ідентифікація деяких груп часто досягається коштом визначення інших груп саме як «інших», як поневажуваних напівлюдей».

"ДЕМАТЕРІАЛІЗАЦІЯ ПРОСТОРУ" У СФЕРІ КОМУНІКАЦІЙ УМОЖЛИВИЛА БУДЬ-ЯКІ ФОРМИ ГЕОГРАФІЧНОГО ПРИСТОСУВАННЯ В РОЗТАШУВАННІ ІНДУСТРІЇ. КОРПОРАЦІЇ МАЮТЬ ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ МОЖЛИВОСТЕЙ ПОРЯДКУВАТИ ПРОСТОРОМ.

Тут ми стикаємось із видатним, повчальним та надзвичайно важливим прикладом того, як може вводити в оману апріорне визначення якоїсь теоретичної категорії, гіпостазованої як реальна сутність в абсолютному просторі. Похибка ґрунтується на переконанні, що «громада», яку часто розуміють як реальне соціальне явище, існує або може існувати насправді (чимало літератури присвячено питанню зникнення та віднайдення «громад» в історії урбанізації) і що це явище, якому приписують цілющі властивості, може правити за агента соціальних змін. І навіть якщо громаду розглядають як певний соціальний конструкт, комунітаризм все ж виходить із міфологічного вірування, що «річ», звана «громадою», може бути створена в якості самостійної та автономної сутності, наділеної цілющими властивостями, що внутрішнє визначення цієї «речі» може відділяти її від «інших» та «аутсайдерів» і що зовнішні зв’язки цієї речі мають радше випадковий та необов’язковий характер, аніж невід’ємний та послідовний.
Більш діалектичним було б судження, що природу сутностей на кшталт громад (котрі, певна річ, не позбавлені власної цінності) не можна збагнути поза соціальними процесами, які породжують, підтримують та руйнують їх, і що саме ці соціально-просторові процеси і є доконечними для соціальних змін <…>.

4. Від урбаністичної екології до екології урбанізації
Всеохоплюючий та подекуди дуже потужний антиурбанізм значної частини сучасного екологічного руху часто висновує до думки, що міста як осередки плюндрування та забруднення усього доброго і святого на планеті Земля просто не мають права на існування. З-поміж запропонованих радикальних рішень екологічних дилем найгучнішим є заклик повернутися до певного різновиду громад сільського типу. Цей панівний вияв антиурбанізму є настільки ж дивним, наскільки й згубним. Здається, що фетишистська концепція «природи» як чогось самоцінного й гідного поклоніння, чогось поза людською діяльністю засліплює цілий політичний рух стосовно справжнього довкілля, у якому невдовзі житиме переважна частина людства. У кожному разі, досить непослідовно обстоювати, що все у світі пов’язане з усім іншим, як наполягають екологи, – і раптом висновувати, що рукотворне довкілля та властиві йому міські структури якимось чином опиняються поза теоретичним та практичним осмисленням. Наслідком такої непослідовності став брак інтегрального осмислення процесів урбанізації в контексті екологічного аналізу.
У цій перспективі одразу видається, що наші попередники в ХІХ столітті можуть навчити нас чогось важливого. Хіба, зрештою, не прагнули Олмстед і Говард поєднати село і місто в їхній плідній напрузі та культивувати новий тип естетичної чутливості, що допомогла б перекинути міст між хронічними хворобами урбаністичного індустріалізму і начебто здоровішими заняттями сільського життя? Було б несправедливо заперечувати реальні досягнення на цьому фронті. Свідчення того, що було зроблено в ті роки – паркові системи, міста-сади та зелені передмістя, шереги дерев на бульварах – стали частиною нашого життя, невід’ємною стороною міського способу життя, доступного для багатьох із нас (безумовно, не лише для буржуазії).
Але також неможливо заперечувати, що це екологічне бачення, яким би шляхетним та інноваційним воно не було свого часу, було переважно естетичним (і вельми буржуазним) за своєю орієнтацією; згодом воно було з легкістю засвоєне та узвичаєне практиками розвитку нерухомості для середніх класів. І безумовно, немала частка того, що мало бути продуктивною напругою між містом і селом, в дійсності виродилось у ностальгію за сільськими формами життя та сільською громадою, яка насправді існувала лише в багатій уяві буржуазії, котра прагне втекти від естетичних та соціальних наслідків власних капіталістичних практик. Екологічна традиція в рамках урбаністичної думки, навіть попри те, що до її лав належать такі видатні мислителі, як Мамфорд і Ґеддез, навряд чи спроможна дати глибокодумну оцінку урбаністичній діалектиці соціальних та екологічних змін <…>.
Утім, в останні роки екологи більш господарчого спрямування почали приділяти увагу проблемі «стерпних» міст та більш-менш прийнятних з екологічного погляду форм росту та оновлення міст. Але розрив між урбаністичним та екологічним аналізом (як і солодкава ностальгія за сільським, начебто гармонійнішим, баченням громади) досі занадто дається взнаки. Здається, найкраще, що спроможні запропонувати екологи (на відміну від руху за екологічну справедливість) – це або повернення до урбаністичного життя, уважного до особливостей місцевого біологічного обміну, яке, мовляв, відзначало середньовічні та взагалі давні міста (насправді забруднені та вражені численними хворобами), або ж цілковитий розклад міста на децентровані громади чи муніципальні одиниці, де близькість до якоїсь фікції, званої «природою», схилятиме нас до свідомої (на противагу «вимушеній») діяльності, шанобливої до нашого природного довкілля (так наче витіснення населення з великих міст до сільської місцевості саме по собі може гарантувати збереження біорізноманіття, чистих води та повітря тощо). А переважна більшість тих тенденцій в архітектурі, містобудуванні та теорії урбаністики, що їх подають як чутливі до захисту довкілля, не йде далі суто кон’юнктурних компромісів та поступок тій буржуазній естетиці, що полюбляє оздоблювати урбаністичний ландшафт клаптиками зелені, дзюрчанням води та проблисками неба.
Але існує ціла низка екологічних проблем, ключових для нашого осмислення всесвіту, який урбанізується на очах. Проблема полягає в тому, що слово «довкілля» означає для різних людей цілком різні речі, залежно від їхніх ідеологічних та політичних переконань, їхньої ситуації, позиції, економічних та політичних можливостей тощо <…>.
Досить сказати, що інтеграція урбаністичного питання в комплекс екологічних проблем є для ХХІ століття умовою sine qua non. Але наразі ми лише побіжно зачепили складне питання, у який спосіб можливо досягнути цієї інтеграції за наявного різноманіття географічних підходів, для кожного з яких є наріжною проблематика захисту довкілля <…>.

5. Урбанізація як нерівномірне географічне явище
Концептуальна безвихідь дедалі більше впадає в очі... Якщо ми змушені відкинути як мову «громади», так і мову «глобалізації», що ж нам залишається робити? Ми опинилися на мілині, де часові, просторові та екологічні чинники більше неможливо розглядати ізольовано чи як суто абстрактні поняття поза конкретними умовами історії та географії. Тут нам приходить на допомогу теорія історико-географічного матеріалізму. Вона відкриває шлях для переходу від мови глобалізації та мови громади до мови «неоднорідного часово-просторового розвитку» чи, простіше, «нерівномірного географічного розвитку».
У найпростішому вигляді ця концепція зосереджується на історикогеографічних умовах, у контексті яких розгортається соціально-екологічна діяльність, та на способі, у який людська діяльність, у свою чергу, трансформує соціально-екологічні умови. Концепція нерівномірного географічного розвитку звертається до (a) палімпсесту історично накопичених у даному місці соціально-екологічних відносин, (b) багатошарової та ієрархічно впорядкованої мозаїки тривалих соціальноекологічних тенденцій (владних структур, інституцій, фізичних інфраструктур, культурних рис та прагнень), що впорядковують простір та (c) часто хаотичних соціально-екологічних потоків (у сучасних умовах, зокрема, переміщень капіталу та напрямків міграції), що утворюють, підтримують та руйнують географічні відмінності в ландшафті з плином часу. Урбанізація є виявом нерівномірного географічного розвитку на певному рівні <…>.
Немає такого регіону в світі, де б не впадали в очі вияви обурення та незадоволення капіталістичною системою. У деяких місцях антикапіталістичні рухи заявляють про себе навіть дуже помітно. Скрізь можна знайти місцевих «войовничих прибічників» таких рухів, від «міліції» мічиганських лісів (яка чинить запеклий опір корпоративізму та капіталістичній державі, але також вдається до расистських та націоналістичних вихваток) до рухів індійського та бразильського селянства, спрямованих проти проектів розвитку Світового банку, та сили-силенної міських соціальних рухів, що борються із бідністю, пригніченням, експлуатацією та екологічною кризою в усіх частинах світу. Таким чином, у проміжках нерівномірного просторово-часового розвитку капіталізму безсумнівно залишається місце для опозиційного бродіння. Ця опозиція, хоча й досить войовнича, часто продовжує бути партикуляристською (іноді в крайніх формах) і нерідко виявляється нездатною визирнути за межі власної конкретної форми нерівномірного географічного розвитку. Такі опозиційні соціалістичні рухи навіть не обов’язково є антикапіталістичними (вони можуть бути провладними, релігійними чи неофашистськими, як-от Шив Сена в Мумбаї та Ломбардський союз в Італії). Цим рухам бракує послідовності та єдності спрямування, навіть коли їхня діяльність має руйнівні наслідки для населення (як, скажімо, у випадку насильства, що вразило Мумбай у 1992-1993 роках). Політичні кроки та акції, проведені в одному місці, можуть руйнувати плани та гальмувати діяльність рухів у іншому місці: це дозволяє капіталістичним процесам та інтересам безборонно поділяти та панувати <…>.
Але хоча обставини нерівномірного географічного та історичного розвитку створюють об’єктивні перепони для послідовної та інтернаціональної антикапіталістичної боротьби, вони також надають широкі можливості – надзвичайно неодноманітний та нестабільний ґрунт – для організації політичної діяльності. Соціалістичний та антикапіталістичний рух має обміркувати, яким чином можна скористатися з таких революційних можливостей. Він має брати до уваги надзвичайно потужні процеси неоднорідного просторово-часового розвитку, зокрема урбанізації, які роблять організацію діяльності такою складною та ненадійною. Він має визнати, що традиційна мета соціалістичних рухів – захоплення державної влади – є недостатньою для його завдання і що поєднання різних ворожих партій ніколи не покладе край соціально-екологічним відмінностям. Саме тому Маркс вважав за необхідне, щоб трудівники усіх країн об’єднувалися для боротьби з процесом глобалізації, який розгортався вже за його часів. Соціалістичний рух має так само гнучко пристосовуватися – у теорії та на практиці – до мінливого простору неоднорідного географічного розвитку, як це вдається сьогодні капіталістичному класу.

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ ТА АНТИКАПІТАЛІСТИЧНИЙ РУХ... МАЄ ВИЗНАТИ, ЩО ТРАДИЦІЙНА МЕТА СОЦІАЛІСТИЧНИХ РУХІВ - ЗАХОПЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ - Є НЕДОСТАТНЬОЮ ДЛЯ ЙОГО ЗАВДАННЯ І ЩО ПОЄДНАННЯ РІЗНИХ ВОРОЖИХ ПАРТІЙ НІКОЛИ НЕ ПОКЛАДЕ КРАЙ СОЦІАЛЬНО-ЕКОЛОГІЧНИМ ВІДМІННОСТЯМ.

Праця синтезування має бути постійною, бо поля боротьби й території змагань постійно змінюються мірою змін у соціально-екологічній динаміці капіталізму. Ми маємо потребу, зокрема, в осягненні процесів виробництва нерівномірного просторово-часового розвитку та напружених суперечностей у цій сфері не лише з погляду капіталізму (що тягнуть за собою, як часто буває, самознищення, знецінення та банкрутство), але й з погляду населення, дедалі більш вразливого до насильства скорочень, безробіття, занепаду державної служби, погіршення умов праці та стандартів життя, розпаду комплексів ресурсів та екологічних негараздів. Життєво необхідно вийти за межі партикуляризму та наголосити на матриці та системному характері збитків, яких ми зазнаємо. «Просто приєднуйся» – це й досі одне із найпотужніших та найпроникливіших політичних гасел <…>.
Я наголошую, що це не заклик до еклектизму та плюралізму, а заклик розгледіти класову природу широкого діапазону антикапіталістичних підходів.
Основне значення «глобалізації» для антикапіталістичної боротьби в розвинених капіталістичних державах, приміром, полягає в тому, що відносно привілейоване становище класу трудівників значно погіршилося порівняно з умовами праці в решті країн світу. Умови життя за розвиненого капіталізму відчули головний удар капіталістичної спроможності до «креативної деструкції», що тягне за собою надзвичайну нестабільність локальних, регіональних та національних економічних планів (цьогорічний бум у тому чи іншому регіоні або індустріальному секторі наступного року обертається депресією). Виправдання цих явищ з погляду вільного ринку полягає в тому, що приховані механізми ринкової економіки працюють, зрештою, на благо всіх, якщо лиш втручання держави (і – не слід забувати – монопольних корпорацій) будуть якомога меншими. У результаті насильство та креативна деструкція нерівномірного географічного розвитку (приміром, внаслідок географічного переміщення виробництва) повинні відчуватися в традиційному осідку капіталізму не менше, ніж в інших місцях, в осерді надсучасних технологій збагачення та небаченого споживання, стандарти якого миттєво поширюються по всьому світу як потенційний набір бажань.