Продуктивний історизм японських мегаполісів

Особенности Японии
Комбінаторика штучного простору
Що таке урбанізм у японському розумінні? Це існування таких міст, які вже давно переступили ту межу, коли міські будівлі існують відокремлено, самі по собі, де фактично стерті такі поняття як «інтер’єр» й «екстер’єр» міського простору. Про ці міста можна сказати - «у надрах Токіо» («у надрах Осака, Йокогама, Нагоя» та ін.). Не в будинку, не на вулиці між будівлями, не в переходах підземки, а саме всередині міста, - єдиної злагодженої просторової системи, відкритої й закритої одночасно. Системи, що існує як точно налаштований механізм архітектури й комунікаційних мереж, і є настільки складною та осмисленою, що, - хтозна, - чи не подибала вона вже власного інтелекту.

Сучасний Токіо вже досяг того стану, коли автостради й лінії метро, повітряні монорельси та інші комунікації наближаються за значенням не до звичайних просторових зв’язків, а скоріше до артерій – це пов’язана й синхронізована на всіх рівнях структура, у якій потяг із пункту «А» в точці «Х» простору й часу обов’язково досягне перону, до протилежної сторони якого якраз пристає потяг із пункту «Б». Двері обох поїздів одночасно  розійдуться й пасажири зроблять пересадку. За хвилину двері обох потягів знову зімкнуться. Похибка сходження становить ± 5 секунд. Службові карти руху поїздів із сіткоподібним перехрещенням різнобарвних ліній схожі на журнальні викрійки. Комунікація – бог. І складно вже відрізнити внутрішнє від зовнішнього. Вестибюлі пропускають багато денного світла і є настільки відкритими, що виникає сумнів у тому, що це інтер’єр. Вулиці й сквери настільки закриті, що виникає сумнів у тому, що це екстер’єр. Дороги проходять під землею й підносяться на багаторівневу висоту. Ми, кияни, звикли мешкати в тривимірному міському просторі через специфіку київського рельєфу. А японці живуть у багатовимірності через специфіку міської архітектури. Точніше – урбаністичної архітектурно-інженерно-транспортної системи, провідним елементом якої все-таки, як це не дивно, залишається не божественна комунікація, а архітектурна естетика.

Крім того, японське міське середовище постійно розростається й видозмінюється, це структура яскраво вираженого динамічного типу, у якій зміни відбуваються настільки швидко, що можуть бути помічені протягом вкрай короткого часового періоду, іноді всього впродовж кількох місяців. Ці особливості з’явились не сьогодні, а випливають із загальних принципів історичного розвитку японської архітектури, що, починаючи із найбільш ранніх етапів свого існування, розвивалася самобутніми шляхами, відмінними від континентальних архітектурних традицій.

Мандрівні столиці давнини
Наприклад, дуже цікавими є стародавні японські традиції (перші записи про них збереглися починаючи з VІІ століття) постійного перенесення столиці з місця на місце. Враховуючи легкість та мобільність традиційних дерев’яних будівельних конструкцій Японії, такі міграції не становили настільки серйозної проблеми, як це могло б статися за умови необхідності перенесення чогось на кшталт європейських кам’яних споруд.

Дошукуючись відповіді на питання про походження подібних традицій, варто звернутись до особливостей національної японської релігії синто, що серед основних своїх постулатів висувала необхідність всіма способами уникати «забруднення». Останнє могло бути пов’язане, в першу чергу, зі смертю, і спричиняло гнів богів (або – стихій, що для релігії синто практично одне й те саме). Іншими словами, після смерті (особливо у випадках вбивства) правителя або членів його родини, а також у випадку якихось інших лих (наприклад, епідемії, неврожаї, стихійні лиха і таке інше), місце старої столиці ставало непридатним для життя, «нечистим», «нещасливим». Після цього слід було знайти нове місце для перенесення столиці.

Рання історія Японії, зокрема послідовні перенесення столиці з Асука до Хейдзьо-кьо (сучасна Нара), а в подальшому до Хейан-кьо (сучасне Кіото), досить переконливо ілюструє цей процес. У такий спосіб ми бачимо, що ідеї мобільності міста як такого, були здавна закладені в японській культурі, більше того - вони є її власною (а не привнесеною разом із буддизмом) особливістю, оскільки пов’язані з прадавньою релігією японських островів – синто. До речі, самі святилища синто перебудовувалися кожні двадцять років, оскільки відповідно до релігійних вірувань про неприпустимість «забруднення», божество повинне було перебувати у вічно новому помешканні.

Гілки, що гнуться, але не ламаються
Ідея тимчасовості, мінливості, незавершеності, можливості (і необхідності) зміни помешкання постійно підживлювалася і вкрай недружніми людині природними умовами японських островів: частими землетрусами, тайфунами й цунамі. Щоб захиститись від суворих стихій, японці обрали не властиве європейській ментальності протистояння, але пристосування. Вони прагнули розвивати полегшені архітектурно-просторові системи будівництва, такі як легкий дерев’яний каркас із практично невагомим заповненням (на основі глини із соломою, паперу, дерев’яних плашок та ін.). Наслідки від руйнувань таких, в буквальному смислі, «карткових будиночків», були не настільки катастрофічними, а відбудова споруд не вимагала надмірних зусиль.

Архітектурний конструктор
Починаючи з VІІІ-ІX століть, в Японії розвиваються специфічні традиції будівництва храмів і монастирів: розширення комплексів досягалося шляхом додавання допоміжних приміщень, між окремими спорудами організовувалися просторові зв’язки у вигляді містків, галерейок, критих переходів. До загального плану прилучалося дедалі більше нових будівель, більшість з яких являли собою житла окремих ченців або так звані «підлеглі храми», які, в свою чергу, також обростали сателітними структурами. Таким чином, храмовий комплекс розростався до розміру містечка із власною інфраструктурою, вуличною сіткою та ін. На цьому прикладі можна наочно спостерігати зародкові процеси динамічного розвитку забудови сучасного японського мегаполіса, так само як ідею єдності зовнішнього й внутрішнього міського простору. Комплексна структура містечка-монастиря насичується різноманітними просторовими зв’язками настільки, що часом важко зрозуміти, де ми перебуваємо – всередині будинку чи назовні, а весь комплекс, що насправді складається з окремих будівель, цілком може вважатися єдиним організмом – живим спрутом, що залежно від потреб та ситуаційних змін, може змінювати свої розміри й конфігурацію, а в разі втрати того чи іншого елемента – відтворити його без порушення загальної об’ємно-планувальної структури. 

Японська модульна система татамі, що увійшла до широкого вжитку за доби раннього Середньовіччя, акцентувала й ще більше прискорила розвиток подібних особливостей. Вона дозволила перебудовувати окремі ділянки будинків і додавати до них нові без будь-яких серйозних зусиль, формуючи своєрідний гігантський просторовий «конструктор» японської архітектури. Отже, сліди ідей японського «урбаністичного динамізму» так само добре прослідковуються в історії.

Свобода як історична реалія
Що ж до «надсучасного» характеру міської забудови японських мегаполісів за наших часів, незвичайної розкутості сучасних архітектурних форм, новаторських думок у зведенні конструкцій зі скла й бетону, то тут, як це не дивно, також явно проглядається історична підоснова. Справа в тому, що до початку сучасного будівництва, японські міста не мали планувальної структури в європейському розумінні. Центри великих поселень до початку ХХ століття були забудовані дво- і трьоповерховими дерев’яними будиночками по фронту вулиць; в окремих випадках композиція міської забудови була підкреслена умовною домінантою замка. Храми й сади – відокремлені території навколо або всередині квадратно-гніздової міської забудови, - як правило, жодним чином не впливали на місто. Нічого спільного зі сформованою рельєфно-домінантною кам’яною забудовою Києва XVii-XiX століть, нічого схожого на західноєвропейські центровані міські структури. Поглянемо на сучасний Кіото - там діє адміністративна заборона на висотну забудову центра, тому місто зберегло свої архаїчні форми. І дійдемо висновку, що, по суті, міста Кіото не існує. Є квартали одноманітної малоповерхової забудови без площ і центрів, які б приваблювали громадян. І є оази храмів. Зсередини храмів місто залишається непомітним; ззовні, у місті, не відчуваються храми. Одне просторове утворення автономно перебуває всередині іншого. (Ландшафтный урбанизм у вас на участке).

Японський сучасний урбанізм не призвів до смерті або вгасання історичного міського середовища. І в цьому полягає ще один аспект привабливості сучасної архітектури Японії (який, до речі, становить протилежність до сучасного Києва, де історичне середовище свідомо й систематично руйнується за рахунок новобудов сумнівної архітектурної цінності). З епохи дерев’яних конструкцій Японія безпосередньо перейшла до скла й залізобетону, і архітектори, що зненацька отримали нові будівельні можливості, одночасно набули й свободи будівництва «на порожньому місці», без необхідності узгодження нових магістралей зі старою сіткою вулиць, або задоволення естетичних вимог відповідності нових будинків ансамблям старої забудови. Чи не тому японці спромоглися створити на основі залізобетону, скла й інших сучасних конструкцій, настільки вільні й самобутні шедеври сучасної архітектури, що не були скуті інерцією традицій цегельного будівництва, з його замкненими коробкоподібними об’ємами й жорстко окресленими фасадами? Адже їм, умовно кажучи, фактично нічого не треба було приносити в жертву заради новобудов, не довелося ламати старий світ дощенту, щоб збудувати світ новий і дивовижний на кістках старого. Невеликі за площею старі ділянки міста просто увійшли до нової системи. Вони й дотепер живі – от що вражає в Токіо найбільше – ці старі квартали, що й досі вельми благополучно існують. А оази храмів, куди вони подінуться – їм взагалі однаково, яке століття плине по ту сторону глухої огорожі. 

Прихований важіль традиції
Так, сучасні японські мегаполіси виникли «не зруйнувавши нічого», але й не на порожньому місці. Кензо Танґе, що одним із перших почав цілеспрямовано розвивати ідеї японського «урбаністичного динамізму», зростання й можливості постійного розвитку міста (те, що колись було модно називати «японським метаболізмом»), лінійних магістралей, намивних островів, в цілому - ідей пристосування науки й техніки на службу архітектурі, - гігант Кензо Танґе не виник на порожньому місці й не пішов у небуття. Творець району хмарочосів Сіндзюку - Арата Ісозакі, а також десятки інших архітекторів прийняли запропоновані Танґе правила гри й модифікували їх кожний по-своєму, але одночасно в рамках вищої якості, почасти завдяки високому рівню сформованості самої урбаністичної системи.

Танґе колись відзначав, що традиція повинна бути присутньою у сучасних архітектурних проектах, але лише як каталізатор ідей. Хотілося б додати до цієї точки зору ще дещо. Традиція присутня в японських новобудовах не тільки як каталізатор ідей, але і як вектор розвитку. Танґе, який все життя ретельно вивчав історію японської архітектури й нерідко використовував традиційні форми як основу для новобудов, не міг цього не усвідомлювати. Ідея незавершеності, непостійності, мінливості, й вектор постійної можливості розвитку - споконвіку японські особливості, що завжди були присутніми у забудові. Питання лише – в який спосіб.

Текст і фото: Галина Шевцова
Джерело: журнал "АСС"