АССБуд → Архитектура → Текстура → Можливі урбаністичні світи. Частина 1

Можливі урбаністичні світи. Частина 1

Сучасне місто складається з багатьох шарів. Це, можна сказати, палімпсест, неоднорідний ландшафт, утворений накладанням одна на одну різноманітних форм забудови, притаманних різним епохам. У певних випадках найглибші шари є справді дуже древніми, укоріненими в найдавніші цивілізації, відбитки яких прозирають крізь тканину сучасного міста. Але навіть у порівняно молодих містах натрапляємо на мішанину розмаїтих шарів, сформованих на різних етапах хаотичного розростання міста під впливом індустріалізації, колоніальних завоювань, неоколоніального панування, нових і нових міграційних хвиль, а також модернізації та обігу нерухомості. Замисліться, приміром, наскільки швидко хвилі імміграції, заповнюючи навіть величезні міські нетрі в країнах, що розвиваються, породжують відчутні фізичні шари дедалі стійкіших та стабільніших поселень.
Протягом останніх двохсот років шари забудови в більшості міст накладаються усе щільніше та швидше під впливом демографічного зростання, масштабного добровільного й вимушеного переміщення населення, потужних, та водночас суперечливих напрямів економічного розвитку і важливих технологічних змін, що звільнили розвиток міст від колишніх обмежень. Та все ж, як вказує Ч. Дженкс, однією з химерних рис урбанізації є притаманна містам тенденція набувати з часом усе жорсткішої та склеротичнішої форми, бо вони не скидають щоразу стару шкіру, щоб розпочати все з нуля, а поступово додають нові елементи до наявної структури. Проектувальники, архітектори, містобудівники – словом, «урбаністи» – стикаються з однією загальною проблемою: як спланувати розбудову нових шарів міського палімпсесту таким чином, щоб це відповідало потребам та запитам майбутнього, водночас не завдаючи надмірної шкоди тому, що було зроблено раніше. Зроблене раніше є доконечним саме як місце колективної пам’яті, осідок політичної ідентичності та потужних символічних значень, – і заразом воно зумовлює ряд засадничих можливостей та обмежень у конструюванні урбаністичного довкілля для творчих соціальних змін. Нелегко нині знайти таку tabula rasa, яка б дозволила вільно та необмежено створювати нові форми.
Але суспільна думка щодо цього пошуку майбутнього з повагою до минулого надто схильна відображувати склеротичні урбаністичні форми у склеротичних способах мислення. Саме тут нам слід прислухатися до Марксового застереження, що в моменти кризи ми завжди ризикуємо оживити духів минулого, запозичуючи «імена, гасла та костюми, щоб надати новій сцені світової історії» «личину поважного віку» та наділити «запозиченою мовою». Урбаністичні процеси, які змінюють лице міст, особливо в країнах, що розвиваються (приміром, у Сеулі чи Сан-Паулу), створюють у мене одне головне враження – що вони виявляють вихід змісту за межі форми: урбаністичні форми просто тріщать по всіх швах під натиском соціальних процесів у небачених досі масштабах. Як створювати поезію нашого урбаністичного майбутнього в такій ситуації – ось фундаментальне питання.
Якщо я повертаюся до відомих висловів із Марксового «Вісімнадцятого брюмера», то це тому, що в такій ситуації вони особливо доречні. Коли історія повторюється, зазначає Маркс, – спершу вона постає як трагедія, вдруге – як фарс. Як же нам, дещо розширюючи Марксову метафору, запобігти перетворенню модерністської трагікомедії середини століття на постмодерний фарс кінця ХХ століття? Що нам можуть пояснити в цьому контексті теоретичні перспективи історико-географічного матеріалізму? Під цим кутом зору я виділю та перегляну п’ять концептуальних тем, нагальних для розуміння сучасної урбанізації.

1. Урбаністика у полі зору соціальної дії
«Річ», звана «містом», є результатом «процесу», відомого як «урбанізація». Діалектичний підхід стверджує, що (a) процеси є більш засадничими, ніж речі, (b) процеси завжди опосередковуються речами, які вони створюють, підтримують та руйнують, а (c) утворювані ними тривалі тенденції (зокрема, способи мислення, інституції, владні структури та мережі суспільних відносин і, зрештою, матеріальні об’єкти, як-от саме місто) часто функціонують як сталі та непорушні основи повсякденного матеріального буття. Цей спосіб думки позначає радикальне поривання із мисленням кінця ХІХ століття, а також із багатьма тенденціями в сучасній архітектурі та суспільних науках, де попри усі акценти на соціальних відносинах та процесах досі домінує погляд на місто як на річ, яку можна успішно проектувати, щоб контролювати, стримувати, скеровувати чи підсилювати соціальні процеси. У ХІХ столітті Олмстед, Ґеддез, Говард, Бернгем, Зітте, Ваґнер, Анвін зводили всю проблематику заплутаних соціальних процесів до питання віднайдення адекватної просторової форми. Таким чином вони задали панівний для всього ХХ століття «утопічний» тон – від механістичного підходу Ле Корбюзьє до значно органічнішого підходу Френка Ллойда Райта.

ОДНІЄЮ З ДИВНИХ СХИЛЬНОСТЕЙ УРБАНІЗАЦІЇ Є ТЕНДЕНЦІЯ МІСТ НАБУВАТИ З ЧАСОМ УСЕ БІЛЬШ ЖОРСТКОЇ ТА СКЛЕРОТИЧНОЇ ФОРМИ, БО ВОНИ НЕ СКИДАЮТЬ ЩОРАЗУ СТАРУ ШКІРУ, АБИ РОЗПОЧАТИ ВСЕ З НУЛЯ, А ПОСТУПОВО ДОДАЮТЬ НОВІ ЕЛЕМЕНТИ ДО НАЯВНОЇ СТРУКТУРИ.

Проблема так званого високого модернізму в місті полягає не в його «тотальному» баченні, а в його сталій звичці надавати речам і просторовим формам перевагу над соціальними процесами. Передбачається, що соціальне проектування можна виконати, проектуючи матеріальні форми. Це, як демонструє Л. Марін, є засадничою позицією усіх класичних форм утопізму (починаючи від сера Томаса Мора): усі вони, зрештою, пропонують чіткий просторовий устрій, щоб забезпечити соціальну стабільність, унеможливлюючи розвиток історії та замикаючи усі процеси чіткими просторовими рамками. Але для протидії такому просторовому детермінізму слід не облишати усі розмови про місто (ба навіть про можливість утопії) загалом, – до чого схиляється постмодерна критика, – а повернутися на рівень процесів урбанізації як засадничих для конструювання речей, в яких вони містяться. Утопізм процесу (як ми покажемо у розділі ІІ) суттєво відрізняється від утопізму чіткої просторової форми <…>.
Я наполягав і наполягаю, що без розуміння урбанізації годі зрозуміти політично-економічні, соціальні і культурні процеси та проблеми. Але це справедливо лише тоді, коли урбанізацію ми розуміємо як процес (або, точніше, як множину процесів), результатом якого є певна суміш взаємопов’язаних між собою просторових констант.
Спроба розглядати річ, звану «містом», як причину змін у соціальному житті є абсолютно необґрунтованою. Та все ж, матеріальне укорінення просторових структур, зумовлене перебігом урбанізації, перебуває у постійному конфлікті з плинністю соціальних процесів, таких, як накопичення капіталу та зростання населення. Суспільні відносини унаочнюються у трансформаціях матеріального оточення, а це ускладнює зміни. У такий спосіб склеротичні риси речей, званих «містами», вкупі зі склерозом, що часто панує у головах проектувальників, успішно гальмують розвиток якогось іншого процесу урбанізації. Мертвий тягар усталеного просторово-часового мислення та наявні просторово-часові форми, наче жахливі примари, стискають думки та матеріальні можливості живих. <…>.

2. Роль міста в глобалізованому світі
Сьогодні модно розглядати урбанізацію як процес, наперед визначений чинниками глобалізації та ринкової конкуренції. Можливості урбанізації зводять до простого змагання окремих міст: хто залишиться в дурнях, а хто знайде собі місце під сонцем у глобальній урбаністичній системі. Здається, відтак не залишилося такої позиції, звідки можна було б ініціювати той чи інший рух, спроможний закласти підвалини для систематичної трансформації. Протягом останніх двадцяти років риторика «глобалізації» набула особливої ваги, заміщаючи навіть у радикальних мислителів значно політизованіші концепти імперіалізму, колоніалізму та неоколоніалізму. Ідеологічним наслідком цього дискурсивного повороту було надзвичайне послаблення усіх форм локальної, міської та навіть національної політичної дії.
Утім, процес глобалізації не новий. Принаймні з 1492 року, ба й раніше (згадаймо Ганзейський союз), глобалізація капіталізму вже просувалася повним ходом, зокрема, завдяки мережі міських центрів. На цьому наголошували Маркс та Енгельс у «Маніфесті комуністичної партії». Сучасна індустрія не просто формує світовий ринок, – писали вони, – потреба в постійному зростанні ринку «жене буржуазію по всій поверхні земної кулі», тож вона [буржуазія – ред.], «мусить скрізь влаштовуватися, скрізь оселятися, скрізь встановлювати зв’язки… Шляхом експлуатації світового ринку буржуазія надала продукуванню та споживанню в усіх країнах космополітичного характеру… На місце колишньої національної окремішності та самодостатності приходять взаємини в усіх напрямах, всесвітня взаємозалежність націй». Якщо це не добрий опис глобалізації, то покажіть мені кращий.
І звідси Маркс і Енгельс виводили глобальний імператив: «пролетарі усіх країн, єднайтеся» – необхідну умову антикапіталістичної та соціалістичної революції.
Потреба буржуазії у класовому пануванні зажди була географічною ініціативою й лишається нею досі. «Глобалізація» – це тривалий процес, завжди притаманний накопиченню капіталу, а не якісь нещодавно утворені політично-економічні обставини. Це не заважає стверджувати, що процес змінився або перейшов на новий, ба й «останній» етап. Але визначення, яке відштовхується від процесів, звертає нашу увагу на те, яким чином відбувалася і відбувається глобалізація <…>.
Зв’язок між процесами урбанізації та фінансовим капіталом постає нині значно безпосереднішим. Він не опосередковується жодними формами інституційного контролю і має значно більшу здатність до швидкого й ефемерного географічного розосередження по всій земній кулі. З погляду ідеології, він підводить нас до уявлення, начебто усі міські центри мають підпорядковуватися дисципліні вільного оборотного капіталу <…>.
Остаточна «дематеріалізація простору» у сфері комунікацій уможливила будь-які форми географічного пристосування в розташуванні індустрії, у споживанні тощо <…>. Виробництво та форми організації змінилися. Як наслідок, зросли географічне розосередження та фрагментація продуктивних систем, розподіл праці, спеціалізація завдань, – але усе це на тлі потужної централізації корпорацій через злиття, поглинання та угоди про спільне виробництво, які перетинають кордони держав. Глобальний телевізор, глобальний автомобіль постали повсякденним аспектом політично-економічного життя – так само, як і «глобальні міста». Закриття виробництва в одному місці й відкриття його десь інде нагадує вже знайому історію – деякі масштабні виробничі процеси змінювали місце дислокації чотири-п’ять разів протягом останніх двадцяти років. Корпорації мають дедалі більше можливостей порядкувати простором. Саме тому окремі місця дедалі більше залежать від їхніх примх, тоді як ціла мережа урбанізації стає все відкритішою до стрімких зсувів та нових течій у виробництві капіталу.
Впродовж останніх тридцяти років кількість світового пролетаріату збільшилася практично вдвічі. Почасти це відбулося за рахунок стрімкого зростання кількості населення, але також за рахунок залучення до капіталістичної праці нових прошарків населення (зокрема жінок), які працюють за зарплатню, скажімо, у Південній Кореї, Тайвані, Африці та нещодавно в пострадянському блоці. Значна частина цього величезного світового пролетаріату працює в умовах грубої експлуатації та політичного пригнічення. Але він розосереджений географічно (фінансові служби та інші розподіли праці зосереджуються у певних регіонах) та розсіяний по численних великих міських центрах. Відповідно, його важко організувати, навіть попри те, що його становище створює родючий ґрунт для широкої антикапіталістичної боротьби.
Територіальний розподіл світу змінився. Діяльність держав значно більшою мірою підпорядковується фінансам та обігу капіталу. Структурне пристосування та фінансова залежність перетворилися на ім’я цієї гри, а роль держави певною мірою зведено до пошуку шляхів утворення клімату, придатного для бізнесу... Проте влада національної держави ще не зовсім зійшла нанівець. Без потужної державної підтримки не набув би теперішнього розмаху розвиток капіталістичних відносин у Сингапурі, Індонезії, Південній Кореї, Тайвані та в традиційних осідках капіталізму.
Синергія цих кількісних змін вкупі виявилася достатньою, щоб трансформувати процес урбанізації в усьому світі. Утім, це не спричинило революції у способі виробництва та в пов’язаних із ним соціальних відносинах. Якщо й простежуються певні якісні зсуви, то це, з одного боку, повернення до капіталістичного принципу початку ХІХ століття – невтручання в державні репресії проти опозиції, що спираються на капітал, а з іншого, схильність ХХІ століття скеровувати будь-кого (та будь-що, що підлягає змінам) на орбіту капіталу. У результаті дедалі ширші прошарки населення Землі постійно витісняються з процесу накопичення капіталу, не маючи жодної альтернативної матеріальної підтримки.
Однак політичне заперечення тези глобалізації полягає в тому, що вона унеможливлює осмислену діяльність в усіх капіталістичних центрах (чи йдеться про національну державу, чи про місто). Ця теза виходить з недіалектичного припущення, буцімто просторові процеси обігу капіталу в чистому вигляді здатні підпорядковувати собі міські центри. У відповідь чимало людей сьогодні намагаються підійти до цієї проблеми з іншого боку.